Й справді – ми живемо в дивовижному місті! У цьому я разом з іншими любителями історії впевнилась на екскурсії Романа Акбаша. Проживши все життя у місті, 5 років провчившись у ЗНУ, де кожен день їхала додому з Майдану Волі я й подумати не могла, що на цій невеличкій ділянці проспекту стільки цікавого! Мабуть, як і більшість мешканців міста я просто не замислювалась, що старенькі будівлі, як і люди, мають свої таємниці. А ми бачимо лише фасади, які в більшості випадків втратили минулу привабливість, а розгледіти її заважають яскраві бігборди. Тож стартуємо, вивчаємо та розповідаємо цікавеньке всім близьким!
«Майдан волі»
У 80-х роках 19 століття площа мала назву «Качельная» (рус.) – й знаходилась на місці пам’ятника відомим більшовиками. Тут мешканці Олександрівська відпочивали: дорослі гуляли у тіні дерев, малеча чекала черги покататись на гойдалках. Напроти на місці скверу були дома відомих мешканців міста.
Вже у 1899 році до річниці дня народження найвидатнішого російського письменника, який подарував нам чарівні рядки «Я помню чудное мгновенье – передо мной явилась ты…», назва змінюється на «площа Пушкінська».
У 1921 році до влади прийшли більшовики – площа отримала нове ім’я: «Площа комунарів». На місці колишніх гойдалок з’явився аналог некрополю «кремльовської стіни» – тут ховали визначних діячів більшовицького руху. У часи окупації площу перейменовують на честь вождя третього рейху Адольфа Гітлера. Вже після війни назва стає звичною – «Майдан волі», хоча за однією з легенд саме так хотів назвати площу у 1920 році відомий поет Василь Вишиваний.
«Піжон стріт» vs «Гапкін-штрассе»
Ділянка проспекту від вулиці Тургенєва до Базарної по ліву сторону (якщо дивитись у напрямку Запоріжжя 1) у 30 роках минулого століття місцеві називали Піжон стріт. Тут у вільний час прогулювались «вершки» с суспільства: студенти інститутів, мешканці «єлітних» тільки но вистроєних будинків. Міська богема без поспіху гуляла своїми володіннями, зустрічала сусідів та кидала зневажливі погляди на інший бік проспекту.
Паралельно пролягала Гапкін-штрассе («гапка» загальна назва дівчини з народу, похідне від імя Агафья), де гуляли звичайні люди, мрійливо споглядаючи новобудови.
«Синагога кравців»
Одна з найвідоміших дореволюційних будівель. Називали так її місцеві мешканці, через одну з найрозповсюдженіших професій єврейського населення. До речі, у місті була з одна з найбільших 
общин у всій імперії, бо Олександрівськ входив до «межі осілості» – це території, де євреям дозволяли жити й працювати, що власне вони й робили. За час свого перебування вони наповнювали и вибудовували місто. Але їх чекали важкі часи: під час громадянської війни влада змілювалась 19 разів. А кого йшли пешими
розкуркулювати? Євреїв!. Апогеєм стали події другої світової війни, про які на будівлі нагадує меморіальна дошка. Приблизно у 1942 році на місці концертного залу ім. Глінки, яке, символічно для фашистів знаходилось, між двох синагог, масово збирали єврейське населення, начебто з метою відправити у «неіснуюче» гетто до Мелітополя. Насправді, їх пішки відводили у район Опитної станції, де проводили масові розстріли. Зараз на тому місці є пам’ятник, до якого щороку покладають квіти у день пам’яті жертв голокосту.
Найвідоміша землячка
Неподалік скверу знаходиться невеликий будинок, у якому мешкала визначна для історії не тільки міста, а й радянського союзу жінка. Як і багато відомих особистостей нашого міста, вона була єврейкою на ім’я Пёрл Карповська. Пёрл була «Більшовичкою» з великої
літери, тому обрала собі псевдонім й ввійшла в історію, як Поліна 
Жемчужина. У 20-х роках вона керувала жіночим відділом Запорізького горкому, фактично була головною жінкою міста. На чергові зборах «червоних косинок» у Харкові Поліна зустріла В’ячеслава Молотова – майбутнього керівника ради народних комісарів. Після несподіваного кохання, до Запоріжжя Поліна не повернулася. Як же склалась її доля? Кар’єра розвивалась стрімко: спочатку керувала парфумерною промисловістю. Саме наша землячка, на думку дослідників, довела великому вождю, що радянській жінці потрібно не тільки мило, а й пудра та парфуми. Після самогубства близької подруги, дружини Сталіна, Надії Алілуєвої стосунки з генералісимусом погіршуються. Після війни Поліну звинувачують у сіонізмі, проєврейській діяльності та відправляють на 5 років у Казахстан. Повернути дружину В’ячеславу Молотову вдалось лише після смерті великого вождя. Поліна, почувши «Сталін помер» втратила свідомість. Після стількох років у засланні вона була переконана у правильності політики, говорила дочці Йосипа Сталіна «Твій батько-геній». Про Поліну Вячеслав Молотов писав: «Пощастило мені з дружиною: гарна розумна, а головне – справжній більшовик, справжня радянська людина!». Ось таке буває кохання.
Кінотеатр імені Леніна
Був побудований у 1901 році, й мав назву «народний дім». В таких місцях де звичайні робітники приходили розширяти кругозір.
У 1919 році, коли до міста ввійшли озброєні сили австровенгрів, перед кінотеатром була імпровізована трибуна де проводили воєнний огляд січових стрільців. Приймав його Вільгельм Франц фон Габсбург Лотрінген відомий нам як Василь Вишиваний. Австрійський принц очолив легіон стрільців, та так проникся мовою й культурою українців, що під воєнною формою почав носити вишиванку. У своєму творі він з теплом описує краєвиди 
тодішнього Олександрівська.
Біля кінотеатру, на розі вулиць Святого Миколая та Дніпровської в Олександрівську знаходився театр-цирк, де деякий час працював Леонід Утьосов. Саме там він зустрів кохану дружину з якою прожив близько 50 років.
У 1928 в кінотеатрі році виступав Володимир Маяковський. До речі, приїхав він подивитись на «Дніпрострой», який так і не побачив через хворобу. Навіть під час виступу поета так лихоманило, що заплановані вірші слухачі так і не почули. За однією з версій, захворів поет перед потягом у Запоріжжя, де на станції його зацілувала навіжена фанатка.
Разом з Маяковським приїхав до міста і його агент Павел Лавут, для якого місто було рідним. Сім’я Лавут відомі видавці, які, доречі, і випустили листівки з зображеннями Олександрівська.
Монумент революціонерам
Перше питання, яке виникло в мене біля цього обеліску : хіба не мали демонтувати по закону о декомунізації? Виявляється, пам’ятники, які знаходяться на місцях поховань зносити не можна. А на цій невеликій площі почили близько 70 чоловік! Першими стали чорноморські матроси, які у 1917 році спробували вперше встановити більшовицьку владу. Та далі площі не продвинулися – відсіч дали гайдамаки. Померлих 13 матросів поховали на місці, де знаходиться обеліск. До 1944 року тут ховали відомих діячів комуністичної партії Запоріжжя на честь яких донедавна були названі вулиці Лєпіка, Анголенко. Останнє поховання датоване 9 листоподом 1944 року, на плиті і сьогодні лежать квіти. Спочиває під бетонною під нею перший секретар горкому партії Петро Комаров. Смерть була загадковою: повертаючись з чергового заходу його попросив підвезти капітан НКВД, який раптово вистрелив у керівника міста та втік.
Перша електростанція – з появою будівлі у місті з’явилась електрика. Таке «задоволення» було не з дешевих, звичайні мешканці слобідки не могли цього собі дозволити. За це заможні громадяни, дражнили їх «каганцями» (саморобний освітлювальний прилад). У 1911 році у будинку була одна лампочка, яка коштувала 1 рубль – це 3 кг мяса, на ці гроші робітник заводу працював тиждень. Зараз кіловат коштує 30,5 копійок, 1 кг мяса.
Земська лікарня
Тут у 19 столітті лікувались олександрівці. Лікарня була на 71 місце, половину яких займали хворі 
на венеричні захворювання. Це були трудівниці борделів,які щомісяця проходили огляд у будівлі поряд, де зараз знаходиться «Дружня клініка для молоді».
Будівлю нещодавно відремонтували, але як часто буває, рабилося на поспіх. Багато спеціалістів вважають, що така реставрація знищила пам’ятник архітектури 19 століття.
Прибутковий будинок Регірера
За часів СССР найбільшими пам’ятками історії були будівлі у яких деякий час перебував Ленін. А що ж Запоріжжя? І тут ми відзначились, щоправда, Леніна в нас не було, але був його брат Дмитро: зупинявся у товариша-лікаря.
Табличка вбивці царя
Після будинку Регірера, знаходиться будівля «воєнторгу» де раніше був прибутковий дім Бавенка. Там жив один з лідерів партії народників Андрій Желябов, який у 1879 таємно прибув до Олександрівська під виглядом купця, щоб здійснити замах на царя. Чому саме тут? Бо влітку родина Романових вирушала на чорноморський курорт, щоб відпочити від вологого Петербургу. Восени сім’я верталась, шлях йшов через Олександрівськ. На залізниці, приблизно у районі Сучасної Шевченківської райадміністрації терористи заклали вибухівку. Але у відповідальний момент вона не спрацювала – й царська родина добралась додому неушкодженою.
Табличку цій по радянським мірка «визначній» людини розмістили на сусідній будівлі, бо на місті реального перебування був магазин «Врожай».
Довідка
Роман Акбаш захоплюється історією ще зі школи, адже народився і виріс молодий чоловік на Верхній Хортиці: «Мене дивувала така кількість старих будинків. В одному з них я вчився – це моя рідна 82 школа. Завжди було цікаво, звідки з’явилися такі цікаві будівлі? Хто тут жив?».
Здобував знання Роман й в гуртку краєзнавства. З часом, захоплення переросло в нове хобі – колекціонування старих фото. А інтерес тільки наростав, адже потрібно було з’ясувати, що ж там зображено? Цікавість і прагнення до вивчення всього навколо дало відбиток і на кар’єрі, адже Роман Акбаш не тільки краєзнавець, але і журналіст. У своїх публікаціях він писав про те, що вдалося вивідати на сторінках архівних документів і газет.
Одного разу, друзі запропонували спробувати провести екскурсію. Глядачі були у захваті, сподобався новий вид діяльності і Роману. Вже 6 років краєзнавець знайомить всіх бажаючих із рідним містом: «Мені подобається міська історія – те, що оточує, те, що бачиш. Хочеться, щоб люди більше любили, і більше знали про нього».
Знань назбиралось багато – можна написати власну книжку. Але Роман не поспішає – попрацювати треба ґрунтовно, щоб отримати те, про що не писали інші дослідники. Але мрія є – та час покаже.
