Сьогодні в нас незвичний гість у редакції, оскільки після Революції Гідності він не тільки став на блок-постах на захист нашого міста і в складі «Правого сектору» та 81 бригади ЗСУ воював у зоні АТО, а ще й свого часу відслужив у армії Ізраїлю
Одна із найсильніших армій світу
Хоча народився і виріс В’ячеслав Лисиця в Запоріжжі, а потім у 2000 році одружився з дівчиною єврейського походження, і наступного року вони переїхали в Ізраїль на постійне місце проживання. Через шість років він звідти повернувся, але там у перший же рік потрапив на військову строкову службу. Хлопці, яким виповнилося 18 років, служать у них 3 роки, а дівчата – 2,5, а так як він був одружений (або в залежності від віку), відбув половину терміну. Спершу, як і всі, пройшов карантин та курс молодого бійця, а потім ще 1 рік і 3 місяці був у армії.
– Виходить, не встиг приїхати на обітовану, як одразу «загребли»?
– Майже так і вийшло (сміється). У них закон, згідно якого громадянин повинен відслужити Батьківщині. Вважаю, що всюди так і повинно бути.
– Дівчат теж в обов’язковому порядку призивають?
– Так, і я вважаю, що це – одна з найсильніших армій у світі. У тому числі й завдяки жінкам. Є й бойові війська, де вони служать, а в основному, звичайно, їх більше серед зв’язківців та в лікарнях.
– Це тому, що чоловіків для такої армії не вистачає?
– Ні. Через те, що там навколо одні вороги. Єврейська країна оточена одними арабами, з якими вони, як ви знаєте, не дружать. Тому і довелось їм стати однією із найсильніших армій світу.
– Вам і воювати прийшлось?
– Воював, звичайно, так як доводилося їздити в Сектор Гази. Там кожен солдат три місяці на рік мав перебувати. На озброєнні в мене був автомат М-16, а так я служив у підрозділі зв’язку, де був водієм-охоронцем офіцера.
– Ви що ж, і в казармах разом з дівчатами жили?
– Ні (сміється). Казарм чи польових наметів, з подвійними ліжками, як у нас, там немає. У них у приміщеннях обладнані кімнати на 4 особи. В одних – хлопці, в інших – дівчата. Усі ліжка одинарні і тільки на першому ярусі.
– У побуті та харчуванні нам теж далеко до них?
– Тут ви маєте рацію. Нам, дійсно, ще дуже далеко до цього.
Також В’ячеслав розповів, що коли на Україні почалася війна з так званими «братами», то добробати першими встали на захист Батьківщини. А хто серед них був? Простий, цивільний народ: слюсарі, комп’ютерники, лікарі та багато інших. А от першими їхніми інструкторами, у тому ж «Правому секторі» та «Азові», були ізраїльтяни – вихідці з України. І таких було немало – в Ізраїлі вони брали відпустку і поверталися сюди, щоб навчати слюсарів поводитися зі зброєю.
Армія, яка не могла нас захистити
– Коли почалися революційні події, Ви де знаходилися і як їх сприйняли?
– Сказати чесно – я був проти Майдану. Так, Янукович був не дуже хороший лідер для країни, але з початком Майдану відчувалося, що на країну чекає щось недобре. Я тоді був у батьків, дивлюся телевізор і бачу, як росіяни заходять до Криму. Тоді я зібрався, сів у машину і поїхав до військкомату. А там кажуть: «Ви нам не потрібні». Ну, от таке ставлення у них було до патріотів.
– До речі, не Вам одному тоді відмовили. Чому це відбувалося?
– А у нас що, у той час була армія? Янукович її, по суті, знищив. А що за люди сиділи тоді у військкоматах? Ті, хто звик протягом багатьох років брати хабарі, щоб хтось не пішов на строкову службу. Та й чи хотіла тоді молодь іти в таку армію, де солдати переважно займались тим, що фарбували паркани та бордюри військової частини, а офіцери сиділи і грали в карти. Згадайте кінець дев’яностих, початок двотисячних – військові по півроку не отримували зарплату, яка в перекладі на валюту становила всього $30. Ось вони і звикли тільки байдикувати, брати хабарі і більше нічого не робити. Як то кажуть, в армії добре лише в мирний час, а тільки-но війна, то хоч бери і звільняйся. Так ось ми спочатку війну і програвали. Ви ж подивіться, скільки дармоїдів тоді засіли у штабах. У нас одних генералів у десятки разів більше, ніж у тій же армії США, яка є найпотужнішою в світі, – обурюється ветеран АТО.
Але не дивлячись на те, що у військкоматі йому відмовили, наш патріот не розгубився. У той час у Запоріжжі організували вже загони самооборони – туди і подався В’ячеслав. Потім він попав у «Правий сектор», а звідти в армію.
– Те, що в нашому місті немає ДНР, це лише завдяки добровольцям, тому що на початку військових дій армії у нас не було. Ті 7 тисяч контрактників, які в ній ще залишалися, до уваги не беремо, бо цей контингент і автомата, можна сказати, не бачив.
– Тож, якби не добробати…
– України вже б не було, а путінські війська стояли десь під Польщею. Хоча, можливо, Західна Україна історично надала б їм опір і утворилася якась Львівська чи інша республіка. Тоді добробати, у тому числі ОУН-УПА і «Правий сектор», чисельністю та самовідданістю були значно вище нашої армії. Наприклад, у тих же Пісках, де добровольці тримали лінію фронту, армійці перебували лише в другому ешелоні оборони.
А потім добробати поставили поза законом і виставили ультиматум: або переходите до ЗСУ, або в Національну гвардію. Ті, хто воювали за ідею, звичайно, перейшли до ЗСУ. Я, наприклад, опинився в Житомирському військкоматі, так як багато наших бійців з «Правого сектору» йшли звідти у 81 бригаду ЗСУ, а я хотів залишатися з ними.
Від Дружківки до Росії паркани вже не фарбують
– І де потім довелося воювати?
– У районі ДАПу: Дослідна, потім Авдіївка. Звичайно, дебілізму в армії вистачало. Радянський Союз у душах деяких офіцерів ще не вмер. Є там совкові хлопці – майори, полковники та інші, для яких військове вітання та зовнішній вигляд перш за все. На «нулі» ми ходимо, в чому нам зручно, а коли попадаєш на ПМД (постійне місце дислокації), повинен ходити тільки по формі, а в їдальню строєм.
– Скажіть, там дійсно весь ефір в руках ДНРівців?
– Так, тоді ми могли слухали і дивитись лише російські і сєпарські канали. Донецька телевежа тільки їх транслювала. Ось і дивилися ДНР-ТВ, а що було робити? Сміялися, звичайно, від їхніх передач.
– І що вони про нас говорять?
– Нічого хорошого. Говорили, що ми укропи, карателі, бандерівці і фашисти. І, знаєте, народ їм там вірить. Ми повністю програли ворогу інформаційну війну. Навіть не знаю, чого вони горло драли за того ж Януковича. Якщо проїхати подивитися на ту ж Дружківку і далі в сторону кордону з Росією, то там навіть паркани 30 років фарби не бачили. У переважної більшості населення життя таке: вранці встав, похмелився, далі більше, і так і доживають до вечора. Це дзеркальна глибинка Росії у всій її красі. Хоча, наприклад, Слов’янськ – це вже більш цивілізоване місто з нормальним населенням. У Краматорську – 50 на 50, хоча відстань між ними невелика. А ось Дружківка і далі, там майже одні «орки»: «Россия, Путин, помоги!» Там із самого початку нашої незалежності не було ніякого патріотизму до України, і його туди вже не прищепиш. Як написано в Біблії, такий народ потрібно 40 років по пустелі водити, поки останній комуніст, який жив ще при СРСР, не помре. Тільки тоді молоде покоління може стати українським.
– А словесні перепалки з місцевими були?
– Так. У тій же Авдіївці, де половина населення до нас ворожа, друг якось пішов на базар і чує розмову двох торгашок: «Та це ж американці винні у всьому… – От падлюки! – підпрягається друг. – Так, так, падлюки, – пожвавішали жінки. – А оце листя жовте не тому, що вже осінь, це теж американці винні. – От знайшовся тут ще один укроп!» – відразу в штики торгашки. Для них і Україна – це фашисти, – стверджує колишнй бієць.
Причаїлися навіть тут
Також ветеран війни занепокоєний, що чимало ще людей у нашому місті хоче повернення до «братерства» з більш сильним сусідом і навіть його віроломний напад на Крим та Донбас, а також 4 роки війни з очевидним ворогом їм усе ще не «відкрили очі».
-А згадайте Запоріжжя навесні 2014 року, коли колона проросійських авто з Мелітополя хотіла заїхати в наше місто з гаслами «Росія, допоможи!» Так це вже майже Центральна Україна, її серце – козацький край, Хортиця … А в нас і самих тут вистачає проросійськи налаштованих. Приміром, на 9 травня виходиш, а на парканах фарбою написано «СРСР», «УПА зрадники. Смерть їм» і т.п. А що тоді говорити про Донецьку і Луганську області, де люди отримували гарні зарплати в порівнянні з нашою областю, а деякі навіть звикли до легкого життя. Візьміть той же Краснодон на кордоні з Росією, де місцеві все життя контрабандою займалися. У багатьох мешканців там уздовж кордону будинки стояли, а звідти були прориті підземні ходи на ту сторону, і вони спокійнісінько заробляли собі гроші на контрабанді. А тепер у них, виходить, робота закінчилася, – підбив підсумок ветеран.
Коротка довідка. В’ячеслав Лисиця 1981 р.н. У зоні АТО воював з літа 2014-го по кінець липня 2016 року. У складі 81 бригади Повітряних Сил ЗСУ був командиром відділення. Має поранення. Зараз працює підприємцем.