Сьогодні, дев’ятого квітня святкує свій 80-річний ювілей Почесний громадянин Запоріжжя Степан Кравчун, який, без перебільшення є «батьком» першого українського легковика європейського зразка – «Таврії». А ще Степан Іванович знаменитий тим, що, крім 13 років директорства в «АвтоЗАЗі», він паралельно створив потужне сільгосппідприємство з виробництва м’яса та вирощування зернових культур «Лідер», допоміг місцевим громадам провести газ, питну воду, започаткував інші соціальні проекти для селян і, нарешті, пішовши на заслужений відпочинок, створив потужну сімейну промислову компанію ТОВ «Прогрес Авто», знану по всій Україні. За трудові звершення Степан Кравчун був нагороджений відзнакою Президента України, кількома орденами. А от за «Таврію» «батька» першого радянського передньопривідного легковика будь-яка нагорода взагалі обійшла, як сказали, не до нього тоді було…

У кабінеті директора товариства мене зустріли сяючі очі жвавого усміхненого чоловіка, який виглядає значно молодше свого поважного віку. На моє прохання він ненадовго замислився й тихо почав свою розповідь:

– Народився в Тарасівці Пологівського району дев’ятого квітня 1936 року. Коли мені виповнилося півтора року,  померла мама. Батько, Іван Степанович, одружився вдруге. Ця жінка, Пелагея Павлівна, замінила мені рідну матусю – золота людина, дай Боже кожному таку маму.

Війна

У  дитинстві йому довелося жити на окупованій території. При німцях лише один день навчався в школі. Особливо запам’ятався хлопцеві перший день окупації, коли мати направила його через дорогу до баби Хоменчихи, через вікно якої дитина бачила, як до її двору зайшли «чужі дядьки» та спіймали їхню курку. Потім «незваними гостями» були болгари, італійці, румуни, знову німці. Добре також запам’ятав малий, як німці вели на розстріл людей. Поряд із селом був колгосп «Аврора», в одній з бригад якого німці організувати табір для військовополонених. Червоних військовополонених виводили будувати теперішню трасу Запоріжжя-Маріуполь.

– Ми, хлопці, кидали нашим воякам картоплю, взяту з дому, – згадує Степан Іванович, – а мені давала продукти мама, бо самій не можна було, розстріляли б. А втікали німці точно, як у кіно. Ми з мамою спостерігали за цим, ховаючись в очереті біля річки. А коли прийшли наші, табір став пристанищем для німецьких полонених. Їх уже не розстрілювали, як колись наших, німці будували ту ж бруківку. Коли полонених прибрали, трасу добудували вже місцеві колгоспи.

Тернистий шлях з Поліг до Запоріжжя

Степан Кравчун розповів, чому він лише один день ходив до школи при німцях. Пологи звільнили 16 вересня 1943 року, а першого вересня він пішов «перший раз у перший клас». Вчителька всадовила хлопчика Степана біля дівчинки, яка вдарила його лінійкою. Він образився і більше до школи не приходив. А коли село покидали німці – підірвали школу. Відтак перший клас був збірним, бо більшість малечі при німцях не вчилася. А невдовзі його батьки переїхали з Тарасівки до Поліг (раніше с. Шевченко-2). Навколо госпіталю були бараки, в одному з яких він і закінчив школу.

Батько хлопця дуже хотів, щоб син вчився далі, хоча малий виконував вдома всю роботу по господарству, поки батьки працювали. Тато  пропонував синові стати військовим, бо офіцери тоді, на відміну від цивільних, добре заробляли. Та хлопець прочитав у газеті про набір до Запорізького інституту машинобудування. Захотів стати інженером-конструктором сільгоспмашин та не пройшов по конкурсу, бо здав німецьку мову на «трояка», не добравши одного бала. Тоді, в 1963 році, поїхав «товарняком» до Оріхова, і поки  поїзд зупинився на 45 хвилин залити воду, встиг вступити до місцевого технікуму механізації сільського господарства. А через півтора року отримав направлення на Шавкайську МТС (зараз Приазовський район) дільничним механіком. Потім служив три роки в армії. Демобілізувався достроково 1959 року. Відтак був головним інженером в одному з радгоспів під Мелітополем. У цей час вийшов наказ про створення першого малометражного авто на Запорізькому заводі сільгоспмашин «Комунар». Степан Кравчун терміново прибув до Запоріжжя, де йому поталанило. Саме тоді в країні розпочався експеримент, щоб студенти денної форми навчання могли паралельно працювати. Поступив у запорізьку «машинку» та працював помічником слюсаря на «Комунарі». Першим його вчителем був заступник начальника кузні Леонід Краковський. А в 1960 році, вийшовши з відпустки, працював у арматурному цеху, бо кузню розформували. Працював на «Комунарі» також слюсарем, нормувальником, майстром, начальником цеху, корпусу, головним інженером, а в січні 1983 року Степана Кравчуна призначили директором. Весь цей час, починаючи з жовтня 1960 року, завод випускав легковики «Запоріжець», постійно перебуваючи на стадії реконструкції.

Як «народжувалася «Таврія»

– Мені легко було увійти в роль директора, – продовжує ювіляр, –  бо я, починаючи з низів, пройшов всі ступені становлення заводу.

– Що вам найбільше запамяталося? – запитую іменинника-легенду.

– Щойно я став директором, підняли ціни на наші «Запоріжці», – відповів він. – Тоді було прийнято постанову про підвищення цін на товари підвищеного попиту (кінець 1983 року, – авт.). Довелося їхати в Москву та переконувати всіх, що треба повернути ціни назад. Раніше «Запоріжець» коштував 3,5 тис. крб., став – 5,3 тис. крб. При тих заробітках це була «непідйомна» ціна. Мені тоді довелося побувати і в голови Ради Міністрів СРСР Тихонова, і в Держплані у Байбакова та Рижкова. Заодно обговорював нове передньопривідне авто «Таврія». Тихонов тоді викликав свого першого заступника Антонова, що стало значним поштовхом у підготовці нової постанови ЦК КПРС щодо виробництва нового легковика. А все завершилося тим, що 14 травня 1985 року мене заслухали на Політбюро ЦК КПРС, де наше рішення було ухвалене, та почалася активна підготовка випуску нового авто. Це була найприємніша новина. А неприємна – коли наступного року пограбували на 670 тис. крб. нашу касу. Зарплата прийшла під кінець дня, робітники не встигли її отримати, і кошти залишили в лантухах у касі на першому поверсі. Охорона розміщувалася поверхом вище. А викрав гроші начальник відділення охорони,«домашній» крадій. Його затримали, гроші повернули.

Приємно й те, що  вдало пройшли всі іспити нової «Таврії», виробництво якої «поставили на потік». Нам були тоді виділені як радянські карбованці, так і 63 млн доларів США на підготовку виробництва. Вдалося багато чого закупити по імпорту. Це авто послужило хорошим сплеском розвитку як самого «Комунару» в Запоріжжі, так і мелітопольських заводів «Автоколірліт», «Автогідроагрегат» і моторного. Були збудовані нові корпуси, створено нове виробництво.

– Це були вже часи так званої «горбачовської перебудови»?

– Так, коли ми поставили на виробництво «Таврію», заводи отримали, крім технічного розвитку, також можливість перейти на самофінансування, бо тоді вже дійсно тривала «перебудова». Ці кошти дозволили створити цілу інфраструктуру, розширити соціальну сферу (збудувати нові бази відпочинку, піонертабори, профілакторії) тощо.

«АвтоЗАЗ» давав 6% бюджету України

– Так що ж насправді, на вашу думку, сталося в нашій країні, й як вийти з ситуації?

– Лихо в тому, що ми пішли не шляхом дійсної приватизації,  а знищили економічний потенціал країни, найбільше – промисловість. Бо ми продали заводи приватникам, у яких не було коштів на переоснащення та реконструкцію або ж вони не хотіли цього. Був потужний Оріхівський завод з виробництва розкидувачів органічних добрив. Його немає, вирізали все. З «АвтоЗАЗом» сталося ще гірше. Перше, що було зроблено – «нагорі» вирішили, що це підприємство є «дійною коровою». Це дійсно був колись дуже багатий завод, який давав у бюджет України шість(!) відсотків усіх коштів. Дійшло до того, що на наші автівки ввели акцизи. Крім того, ми продавали валюту за гривню, а купити її могли втричі дорожче, і то був ліміт – замість трьох мільйонів нам дозволили придбати всього 100 тисяч доларів США. Таким чином, стали вимивати оборотні кошти. При цьому всі сумісні виробництва були розкидані по всьому світові, зокрема,  в  Німеччині, Югославії, Чехії, країнах СНД тощо. В Узбекистані нам стали пропонувати їхні тугрики. Ми звернулися по допомогу. Вели перемовини з японцями, власниками «Пежо», які пропонували виготовляти 30 тисяч автівок. Але для нас цього було замало, і ми шукали партнерів далі, аж поки Леонід Кучма не познайомив нас з президентом «ДЕУ» Кімом. Реального їх виробництва ми не бачили, вони тоді будували завод.

А рівно 20 років тому я пішов на заслужений відпочинок, отримавши пенсію 47,5 гривні. Створили сімейне підприємство ТОВ «Прогрес Авто», яке є лідером в Україні з продажу фарб та емалі. Всього на нашому заводі працюють понад 500 фахівців. Займаємося також авторемонтом, маємо понад 480 лабораторій підбору кольорів емалі. Другий напрямок нашого бізнесу – продаж авто та  сервіс. Виготовляємо вироби промислової кераміки, понад 60 відсотків продукції йде на експорт. Робимо вироби для залізниці, в основному засоби зв’язку. А ще займаємося аграрним виробництвом. Крім вирощування зернових, маємо свиноферму на 20 тисяч голів.

Довідка «ЗС»: Разом з дружиною Аелітою Іванівною Степан Кравчун виховав сина Олексія та двох дочок-близнюків Тетяну та Наталію. Син зараз є головою ради засновників  компанії «Прогрес Авто», дочки також тут працюють менеджером та фінансовим директором. У Степана Кравчуна є також шестеро онуків (троє – ще школярі) та троє маленьких правнуків. Звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя» Степан Іванович Кравчун отримав за «вагомий особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя та Запорізького регіону».

Автор: Євген ПАНТЕЛЕЄВ,

фото з архіву Степана Кравчуна