Историческая литература, правдиво рассказывающая о прошлом нашего края, обогатилась новым самородком – в свет вышла книга известного запорожца, в прошлом – первого заместителя председателя Запорожского облисполкома, народного депутата Украины первого созыва Александра Федоровича Билоусенко “У пошуках кращої долі”, в которой он, опираясь на богатый документальный массив, повествует о судьбах и своего казацкого рода, и отчего села Андреевка Бердянского района, и всего Запорожского края. Презентация книги состоялась в ЗНУ.

В центре повествования  – село Андреевка и “отделившаяся“  его часть Успеновка. Понятно, что летопись одного села невозможно изучать вне исторического контекста. Поэтому из книги читатель сможет узнать много интересного о прошлом нашего степного края. Например, общеизвестно, что эти степи на протяжении многих веков обживались ногайцами, но мало кто знает, куда и почему они вдруг исчезли в начале 60-х годов ХІХ века.
Невозможно со спокойным сердцем читать и страницы, посвященные годам гражданской войны и первым годам после нее. В обществе сохранилась память о голодоморе 1932–33 г.г., страшном 1937 годе, но книга А. Ф. Билоусенко красноречиво на основе документов показывает, что по массовости репрессий в сочетании с потрясающим голодом в наших краях были годы и пострашнее.
В 1937 году убивали преимущественно интеллигентов, которых, как известно, никогда не бывает много, партийную, военную, хозяйственную верхушку. А в селах репрессированных могли пересчитать по пальцам. Сравните: лишь 3 декабря 1920 года, сразу после того, как под селом Тимошовка ныне Михайловского района были окружены и фактически расстреляны части Повстанческой армии Махно, принимавшие участие в разгроме Врангеля в Крыму, в одной только Андреевке-Успеновке  большевики расстреляли 80 крестьян в возрасте от  17 до 65 лет. Причем, судя по записи в метрической книге, 62 из них не дожили и до 30 лет, а 38 – вообще были юношами от 17 до 25 лет. Но это ведь обычное село. Убивали здесь пусть и 17-летних, но все-таки мужчин. А в селе Новоспасовка (ныне Осипенко того же Бердянского района), которое можно считать второй столицей махновщины, расстрелы были в несколько раз масштабнее, и убивали даже женщин с грудными детьми.
А что уж говорить о первой столице Махновии Гуляйполе, где, как писали современники, расстреляли более 300 человек. Зная, с какой методичностью действовали большевики, можно не сомневаться, что такие же репрессии были предприняты во всех селах махновского региона с населением около 2,5 миллиона человек, который охватывал всю нынешнюю Запорожскую область, а также почти всю Донецкую и Днепропетровскую. Новой власти не нужны были не только люди, сражавшиеся под флагом, на котором было написано “Свобода или смерть!”, но и люди, вкусившие этой свободы.
Как пишет А. Ф. Билоусенко,  15 декабря в Андреевской волости  в течение двух часов было расстреляно еще 500 мирных жителей. К тому же, у крестьян отняли все – и зерно, и скот. А потом последовал неурожайный 1921 год, сопровождавшийся непрекращавшимися поборами, и, как следствие – голод, унесший еще тысячи жизней. Но как ни беспощадна была судьба к крестьянам Андреевки, подумать о том, что в это время было в Гуляйполе, просто страшно. Ведь в октябре 1921 г. в многострадальной Андреевке составлялись списки крестьян для переселения на “свободные” земли Гуляйпольщины! Такая вот была “Свобода или смерть”.
Армяне помнят о геноциде 1915 года, евреи – о холокосте. Есть надежда, что благодаря таким энтузиастам, как А. Ф. Билоусенко, мы тоже “вспомним” нашу историю. Во всяком случае, Андреевке хоть в этом повезло. Читайте.

Уривки з книги О.Ф. Білоусенка
“У пошуках кращої долі”

“У 1917–1920 рр. Запорізький край стає центром найпотужнішого селянського руху ХХ століття в Україні. Він пов’язаний із яскравою і своєрідною постаттю, селянським ватажком, уродженцем Гуляйпільщини Нестором Івановичем Махном… Селище Андріївка розташоване за 70 км від Гуляйполя, і впродовж майже трьох років (1918–1921 рр.) сам Нестор Іванович і його підрозділи неодноразово бували в ньому, впливаючи через своїх прибічників на життя громади.
Штаб Н.Махна під час його перебування в Андріївці був розміщений у будинку андріївського селянина Андрія Леонтійовича Власенка – у 1929 році розкуркуленого, 1937 року за рішенням “трійки” розстріляного, а 18.08.1989 року  реабілітованого.
У метричних книгах Андріївської Покровської і Успенівської Успенія Божої Матері церков зареєстрована смерть розстріляних 3 грудня 1920 р. 80 андріївських та успенівських селян. Серед них є три брати з прізвищем Пучка, брати Старина, Носовські, Білаші, Іващенки, Олійники, Дахно, батько і син Верещака та інші ще зовсім молоді люди. Хто їх розстріляв, відомо – це були більшовицькі підрозділи (кремлівські курсанти), хоча сьогодні це вже не так і важливо. Головне, на них хтось зі своїх, сільських, показав пальцем.
У середині жовтня 1920 року в боях із врангелівцями на околицях с. Успенівка загинуло 288 матросів Азовської флотилії, 30 із яких пораненими потрапили в полон і на очах жителів села були розстріляні. Їх поховали на сільському цвинтарі у братській могилі.
Близько сотні матросів, які розсіялися по селу, врятували його жителі, серед яких були Федот Опанасович Василенко та місцева вчителька Марія Лаврінівна Саввон (Буланова), Федір Іванович Білоусенко, який, працюючи секретарем волості, забезпечував їх документами, розселяв серед односельців, а потім супроводжував за село.
У кінці жовтня 1920 року, після того, як війська Врангеля були витіснені з території Бердянського повіту, в Андріївці було відновлено радянську владу, яка до середини 1921 р. не була однозначною. Регіон неодноразово входив у зону бойових дій повстанської армії Н. Махна.
За угодою, підписаною між представниками більшовицької влади та Н. І. Махном, у жовтні-листопаді 1920 р. елітні частини армії батька Махна допомогли військовим формуванням Червоної армії розгромити врангелівців і витіснити їх із Криму.
Діючи підступно, командувач військами Південного фронту М.Фрунзе, незважаючи на чинну угоду, віддав наказ фізично знищити підрозділи Н. Махна і захопити столицю селянського руху Гуляйполе. З Криму вирвалися лише нечисленні махновські частини…
Зі звіту засідання Мелітопольської позапартійної робітничо-селянської конференції про розстріл полонених махновців:
“…Я, начальник гарнизона и командир сводной дивизии курсантов, считаю своим долгом информировать вас о ходе борьбы с махновцами. Вчера и третьего дня были бои с частями махновских банд, которые, выдав себя за одну из дивизий Красной армии, прорвались из Крыма. (Це ті військові підрозділи повстанської армії Н. І. Махна, які допомогли М.Фрунзе розгромити війська барона Врангеля, – авт.). Бои происходили в районе Тимашевки и Веселого. Под Тимашевкой махновцы разбиты. Захвачено много пулеметов, тачанок, орудия и около 700 пленных, которые расстреляны. Остатки махновцев (около 1000 человек) прорвались на Большой Токмак, но уже окружены и уничтожаются”. (Після того, як вони здалися червоним і склали зброю, їх розстріляли із кулеметів, – авт.).
Примітка: У цей же день відбулися масові розстріли у багатьох населених пунктах Бердянського повіту.
Махно вирішив помститися за загиблих… Бердянщина, Пологи і Гуляйполе стали центром запеклих боїв.
У журналі “Набат” № 12 за березень 2004 року під рубрикою “Андріївський прорив” читаємо: “В ніч на 14 грудня Повстармія зайняла с.Андріївку.., де і була заблокована частинами 4-ї армії… Об’єднана група махновців нараховувала 3,5 тисячі шабель, 500 штиків, 500 кулеметів і 16 гармат. Червоні оточили Андріївку: 3-тя Київська бригада курсантів, підрозділи зведеної дивізії курсантів, 2-ї Донської дивізії, 5-ї, 7-ї, 9-ї кавдивізій, 42-ї дивізії, Інтернаціональної і запасної кавалерійських бригад, загальною кількістю 12 тис. шабель і штиків при 5 батареях і броньовиках”…
…Увечері 14 грудня ударна група Повстармії прорвала блокаду, повністю розгромивши 124-у і 125-у бригади, а 15-го грудня захопила в с. Кінські Роздори обози 42-ї, 5-ї, 7-ї і 9-ї дивізій. Майно обозів було роздано селянам…
…Ранком 15 грудня 1920 року після ганебної поразки, якої зазнали війська М.Ф. Фрунзе від повстанської армії, курсанти, захопивши Андріївку, приступили до репресій та пограбування місцевих жителів, звинувачених у пособництві махновським бандитам. Про масштаби терору в Андріївці після вчиненого махновцями розгрому “червоних” добре свідчать факти. Командування дивізії курсантів повідомляло у 1921 році, що вона захопила в селі Андріївці 500 голів худоби, 50 коней і 1000 полонених червоноармійців роззброєної махновцями 4-ї бригади 2-ї дивізії. Курсанти відбирали в селян останню скотину, корів і тяглову силу. Запорізькі краєзнавці повідомляли, що впродовж двох годин у селах Андріївці й Успенівці Бердянського повіту було розстріляно 500 мирних жителів…
…На жаль, найтяжчі випробування для андріївців і успенівців, як і для країни, були ще попереду. Більшовики, використовуючи військову силу, продовжували боротьбу з підрозділами повстанської армії Н. Махна, знищуючи їх фізично, як і тих жителів населених пунктів, які їм співчували та підтримували.
Дослідники громадянської війни називали цифри розстріляних у 1918–1921 роки чекістами селян, які коливаються в межах 200–400 тисяч.
Чи не вперше у ХХ ст. у боротьбі з населенням цілого регіону як знаряддя помсти йому за впертий опір більшовизму влада використала не тільки армію, в ефективність якої мало вірила, а й терор голодом, який у 1921–1922 роках охопив південні (махновські) губернії України. Диригував цією політикою В. Ленін, а її виконавцями були місцеві більшовицькі структури, які своїми діями готували голодну смерть жителям села. Наведені приклади переконливо підтверджують зазначене.
З протоколу засідання Запорізького губернського продовольчого комітету про вилучення хліба з Бердянського повіту від 29 квітня 1921 р.:
“Считать возможным взять по наряду на май из Бердянського уезда 1 миллион пудов (хлеба).
Для этой цели просим губком о присылке группы 15 ответственных работников. Просить Экономсовещание представить для помощи Бердянскому Уопродкому воинскую часть численностью 300 штыков… сообщить Бердянскому (Уопродкому), что наряд на июнь будет такой же, т. е. 1 млн. пудов… Из намеченного общего количества… считать реальным 400 тыс. (пудов)”.
У результаті засухи 1921 року 80 % посівів загинуло. За цих умов без підтримки уряду селяни Півдня України пережити неврожайний рік самостійно не могли…
Що ж було зроблено новою більшовицькою владою, щоб запобігти катастрофі? Замість допомоги і підтримки В.Ленін від імені Політбюро ЦК ВКП (б) 9 листопада 1921 р. написав директиву комуністам України: “…Политбюро указывает ЦК КПУ, что полный сбор продовольствия на Украине, т. е. 100 %, имеет для Украины абсолютное значение..”. На Україну було накладено “продподаток”, який спочатку встановили на рівні 6 пудів з десятини, а пізніше підняли до 12 пудів. Продподаток було стягнено, незважаючи на тяжку ситуацію, в тому числі з п’яти голодуючих губерній Півдня України, в розмірі 18 млн. пудів, у той час, як на самій Україні не вистачало 200 млн. пудів. І як наслідок – близько 8 мільйонів голодуючих.
Найбільше постраждала від голоду Запорізька губернія… – на 1 березня 1922 року голод охопив 78 % населення, а 1 травня 1922 року голодували майже 88 %, у тому числі 470 000 дітей з 502 121.
Часопис “Український Червоний Хрест – голодним” констатував: “Захворюваність і смертність збільшується. З’їдено все. Коти, собаки і різна падаль… Бували випадки, коли варили юшку з упряжі й сиром’ятної шкіри, голодні в їдальні гризуть столи. Офіційно зареєстровано 7 випадків людоїдства. Харчують 0,05 % (у відкритих владою їдальнях, – авт.) загальної кількості голодних”.
Ще жахливішу картину простежуємо в Бердянському повіті. “Пролетарська правда” 5 травня 1922 року писала:
“Зупинимося на Бердянському повіті як найбільш типовому. Він навіть у кращому стані, ніж Гуляйпільський та Мелітопольський повіти, і, таким чином, за цифрами одного Бердянського повіту можна мати уявлення про жахливий стан Запоріжжя.
Андріївська волость: Із загальної кількості населення 12 135 душ (з 1914 по 1921 кількість населення в результаті війни і загибелі в ній жителів волості, репресій і розстрілів зменшилася більше, ніж на 4 тис. осіб) померло до 6 квітня 1922 р. 3 467 душ. Решта абсолютно голодує (їдять глину, курай, мертвечину; зареєстровано велику кількість трупоїдства).
Берестовецька волость: Із загальної кількості населення 8 948 осіб померло 2 418, голодує 96,5 %. Зареєстровані випадки людоїдства.
Новоспасівська волость: Вважалася одною з багатих,.. а нині там вимерло майже 40 %…
Троїцька волость: Із 3500 осіб від голодної смерті загинуло 1 500; з квітня смертність у цій волості у зв’язку з настанням теплих днів через епідемії значно збільшилась…
Петрівська волость: На повітовому з’їзді лікарів у Бердянську констатовано, що населення цієї волості їсть екскременти.
У самому Бердянську життя жахливе. Ще 1919 року місто нараховувало 35 000 осіб. Тепер у Бердянську, після укомплектування великої кількості братських могил, кількість його жителів значно зменшилася (за деякими оцінками,  від однієї до двох третин). Були випадки людоїдства, а в Запоріжжі зареєстровані випадки, коли дітей вішали, душили, засвідчено багато випадків самогубств”.
Так звані “зусилля” влади, спрямовані на допомогу голодуючим, мали пропагандистський характер. Чим міг допомогти помираючий з голоду голодуючому сусіду?
В Андріївці і Успенівці, де голод поселився в кожній оселі, влада відібрала по пуду хліба з двору для допомоги робітникам північних областей. З цією ж метою зобов’язала сплатити все доросле населення у фонд допомоги голодуючим по 1 000 000 крб.
…У цей період місцева влада склала списки малоземельних селян для їх переселення на вільні землі Гуляйпільського повіту. До нього було включено 380 родин, у складі яких було 2 681 особа.
Весною хтось із службовців земельної комісії уточнював хід переселення і робив позначки проти прізвищ тих, хто вибув, куди (без уточнень) і помер. Список додається тільки на тих, хто мав позначку “помер”.

Не пережили 1922 голодний рік сотні, тисячі моїх земляків, серед яких були мої прадід (мамин дідусь), прабабуся та інші родичі. Загалом Південь України втратив від голодної смерті за різними оцінками від 1,5 до 2 мільйонів його жителів.
Як жили і могли вижити в тій ситуації новонароджені й їхні мами?
Одному Богу відомо”.
Від редакції. Сьогодні у Олександра Федоровича Білоусенка – День народження. Редакція щиро вітає його, бажає родинного щастя, міцного здоров’я, довгих років життя й натхнення.