Олександр Єрмаков народився у Петербурзі, проте більшу частину свого життя прожив у Запоріжжі, з 1997 року працював і зараз продовжує працювати на комбінаті «Запоріжсталь», закінчив ЗНТУ, кандидат в майстри спорту, більше 10 років був виконавчим директором Запорізької обласної федерації з шахів, ветеран АТО
Ті, що «відкривають пащу» ворогу
У Майдан він спершу не повірив, так як у 2004 році за плечима в нього уже був один, у який він дуже сильно вірив. Тоді зі своїм давнім другом Яковом Носковим (запорізький представник телеканалу «1+1») на вихідні вони постійно їздили на київський Майдан. Хлопцям було лише по 25-27 років, і їм дуже до вподоби була демократія, але потім настало велике розчарування. Олександр з того часу не злюбив політдіячів, але коли через десятиріччя в столиці побили дітей, він звичайно ж, не витримав. Сам ходив до військкомату, щоб його забрали до війська, але там постійно відмовляли, мовляв, обійдемося без вас. А ось коли в ДАПі (Донецький аеропорт) і Дебальцевому ситуація загострилася, його одразу ж забрали.
Він потрапив на навчальний полігон Ширлан у Миколаївській області, а звідти у відомий 90 батальйон 81 десантно-штурмової бригади, який, прикриваючи відхід наших військ, останнім покидав ДАП. Тому багато десантників попало тоді в полон разом з командиром батальйону Кузьміних, яких демонстративно на камеру допитував ватажок сепаратистів Гіві (ці кадри облетіли весь світ).
Олександр служив у гаубичній батареї батальйону, де, як він вважає, був геніальний командир. Як-то кажуть, війська хоч і десантні, але без прикриття – нікуди. Тому на озброєнні повітряно-десантних військ перебувала гаубична самохідна артбатарея. Необхідно зазначити, що методика війни сильно змінилася і стрибки з парашутом – це більше данина традиції, ніж операції під час бойових дій. От і гаубичники: приїхали, окопалися, виконали свою роботу і хутко, якнайшвидше потрібно залишити позицію, щоб не потрапити під зустрічний вогонь. Їх кидали в найбільш гарячі точки. Як говорив колись командувач ПДВ, генерал армії Василь Маргелов: «Ми відкриваємо пащу ворогові», і в цей момент на допомогу десантникам приходять інші загони.
Батальйон під шефством Ади Роговцевої
У район ДАПа Єрмаков потрапив навесні 2015 року, коли термінал уже здали, а вони перебували у Водяному, Дослідному – це в 2 км від аеропорту. У серпні батальйон пішов на ротацію – провели третю хвилю мобілізації додому і зустріли шосту. Олександр навчав уже новачків працювати на ГСАБ 2С1 «Гвоздика». У цієї гаубиці були снаряди діаметром 122 мм, а дальність бою – 14,700 км.
Як згадує Олександр Єрмаков, у них був командир «від Бога» (позивний – «Лукас»), який закінчив Сумське артучилище. З ним вони не втратили в бою жодного бійця. «Лукас» відразу ж змінив тактику роботи артилерії. Він без планшета в розумі міг з такою швидкістю і точністю все вирахувати, що можна було гарантувати – снаряд точно потрапить навіть у кватирку вікна.
– До речі, у нас командиром батареї був і рідний брат Бумбокса (відомого артиста естради Хливнюка). Співак нам дуже добре допомагав. А взагалі, наш батальйон відразу ж взяла під своє шефство Ада Роговцева. Вона нас дуже любила і постійно приїжджала.
– Через що любила?
– Напевно, тому що батальйон поніс великі втрати в ДАПі. Він в основному був сформований хлопцями з центру України – Київ, Житомир, Хмельницький, Вінниця. Із Запоріжжя нас було тільки двоє. Роговцева допомагала нам, чим тільки могла. Сама приїжджала з концертами, домовлялась з іншими артистами про виступ перед бійцями. До нас «Т.І.К.» приїжджав, «Воплі Відоплясова» та інші. Тож концертів ми подивилися там чимало.
– Виступали в полі?
– Було й таке, але в основному концерти проходили за місцем нашої постійної дислокації в Костянтинівці (Донецька область), де стояли два десантних батальйони. А оскільки виступи проходили в місцевому Будинку культури, то і цивільні, звичайно, приходили поглянути на відомих артистів.№2№3 (1)
– Ви тут з Настею Приходько на фото, її теж Роговцева запросила?
– Ні. З нею домовлялися інші люди, і вона приїжджала до нас не один раз. Виступала перед нами наживо, сказавши, що не має права співати перед бійцями під фонограму – її концерти були просто шикарні. Вона співала свої пісні, потім Цоя – це було так душевно… Настя просто молодець!
– А як сфотографувалися з нею?
– Ми побудували там свою часовеньку і пам’ятник з прізвищами загиблих наших хлопців. Вона підійшла, щоб покласти їм квіти, а я опинився поруч. Співачка без проблем погодилася. Ми з нею навіть спілкувалися і скажу, що вона дуже хороша людина. З тих пір стежу за її інтерв’ю і творчістю.
«Паперовий солдатик» з Горлівки
– Які саме бойові дії Вам довелося вести в районі ДАПу?
– Згідно з Мінськими домовленостями, офіційно нас там взагалі не повинно було бути, оскільки всі гармати з отвіром більше 100 мм використовувати на лінії зіткнення заборонили. Але ж ворог цього не дотримувався, тож і нам доводилося прикривати наших бійців. Сєпари взагалі працювали там «по бєспрєдєлу» і безнаказанно, а наша тактика при «Лукасі» була проста. Через те, що в нас самохідки і хороша швидкість, а ще на «гусянці», то могли де завгодно заскочити на позицію, 10 «кабанів» кинули за 1 хвилину 10 секунд і відразу ж їхали на нову позицію.
– Яка скорострільність Вашої «Гвоздики»?
– У середньому, за нормативами 6-7 за хвилину. Але ми вже призвичаїлися так, щоб стріляли ще швидше, бо дуже важливо було «втекти» з позиції, щоб не отримати відповідь, так як після першого ж пострілу нас «ловлять». Проти нас одразу працює артилерія. Були навіть такі моменти, що ми незабаром знову поверталися на ту ж позицію, а там, де стояла моя самоходка, вже яма. Командир наш нікому не довіряв і сам завжди вибирав основну і запасну позицію. Про це знали тільки 1-2 чоловіки.
– Не довіряли штабному командуванню?
– У нас спершу були певні сумніви, але вони виявилися необґрунтованими. Справа в тому, що десь наприкінці 2015 року донецьких людей стали брати в розташування нашого батальйону. З’явилися дівчата-штабістки, ще хтось і ставлення до них у нас було підозріле. Але потім, коли ближче познайомилися з ними, то наші підозри розвіялися. Наприклад, там і зараз служить при штабі дуже хороша людина на ім’я Катя, з якою мені довелося спілкуватися. Розумна дівчинка, в Горлівському педінституті вчилася на викладача української мови і на п’ятому курсі почалися всі ці події 2014 року. Вона тоді з подружками ходила містом і зривала сєпарські листівки, у той момент уже вбили їхнього депутата Рибака, патріотка ховала національні прапори. І от сидить вона біля мене і бідкається: «Ось я такий паперовий солдатик… – Катюша, та твоїй сміливості будь-який мужик позаздрить!» Минулого року вона була проїздом у Запоріжжі, і ми знову зустрілися. А взагалі, там багато ще хороших людей, які вийшли з-під окупації.
– А мешканців неокупованої території Донецької області призивають по мобілізації на фронт?
– Тепер – так, а на той момент, коли я призивався, їх намагались відправляти подалі в тил. Хоча у нас були хлопці, які самі попросилися в наш батальйон. І навіть донеччани з окупованих територій. Адже тепер у них і свого будинку немає.
– А чи є в них бажання звільнити свою землю?
– У них бажання побільше, ніж у нас. Знаю, що сєпари дуже бояться не примарних бандерівців, а саме тих хлопців, до яких вони зайшли в будинки та квартири і розграбували їх. Вони перші, хто викриє їх, так як всіх знають в обличчя – чи то вчилися в одній школі, чи працювали разом. Тому вони жадають туди потрапити – для них це справа честі.
Мізки «промили» навіть пітерцям
А взагалі-то, ветеран АТО розповів, що в Донецькій області багато різних людей і поглядів. Наприклад, у тій же Костянтинівці бійці бачили, що одні готові їм плюнути в спину, а інші раді і завжди вітають.
На цій війні, стверджує він, найбільше людських втрат зазнала Кропивницька область, адже чечени пообіцяли, що коли зайдуть в їхнє місто, то виріжуть усіх чоловіків. Справа в тім, що ДАП на самому початку взяв «Редут» (третій полк спецназу з Кропивницького), який повністю знищив дві вантажівки бійців із Чечні. Адже в той час на Донбасі української армії і не було.
– Ну хто очікував, що на нас попруть росіяни? Я сам народився в Пітері і знаю його краще, ніж Запоріжжя. У мене там залишилися родичі, друзі, серед яких екс-чемпіон світу з шахів Олександр Халифман, так як я сам – кандидат в майстри спорту і більше 10 років був виконавчим директором Запорізької обласної федерації з шахів. У серпні 2013 року я був там на чемпіонаті світу з легкої атлетики, де ми зустрілися, випили. Він згадав, що мені подобається творчість Олександра Розенбаума, зателефонував йому, і ми посиділи вже втрьох. А через півроку наші країни вже в стадії війни. І, до речі, дуже багато друзів у Пітері вважають, що в цій війні винні саме ми.
Я постійно з ними сперечаюсь у «Фейсбуці», де вони мені розповідають про якесь засилля НАТО та придушення російської мови на нашій землі. «Так ви ж зі мною не один раз сиділи на Хортиці, пили пиво, їли м’ясо, розмовляли російською мовою, ви кого-небудь з НАТО тут бачили? Кого тут вбивають за російську мову?» Мовчать, бо відповісти нічого. І це притому, що Москва і Пітер за менталітетом та культурою дуже різні міста.
– А Ви не здивувалися, що «російська весна» загальмувала на Запоріжжі і не пішла далі?
– Це, звичайно, приємно здивувало. Я ставив собі це питання. Чому Запоріжжя? Адже найбільше під час Голодомору постраждала саме наша область – 80% населення було знищено. І причина банальна – козацтво, махновщина, усе це намагалися викорінити звідси дочиста. Але в місцевих людей залишається та ж кров, вода, ті ж овочі та фрукти ми вживаємо з цієї вільнолюбивої землі, і якась генетична пам’ять до нас повертається. Людина, хочеш не хочеш, а стає всередині себе більш вільною.
– Тож під Союзний «ковпак» назад не хочеться?
– Та ні! Який там Союз! Я завжди був противником «совка».
– Але загроза бути туди втягнутим знову залишається, чому Ви не залишилися на службі?
– У мене порвані дві зв’язки, меніск, але за першою ж командою я повернусь у стрій. Буваю на військових зборах на полігоні, де проводжу 1-1,5 місяці. І ось зараз у серпні-вересні ми знову їдемо на збори. Ветерани в резерві і завжди готові встати на захист України. До того ж, у мене є чуйка – закінчиться в Росії чемпіонат світу з футболу, і щось нехороше має відбутися. Аж надто багато збігів з цього приводу.
– До речі, багато Ваших побратимів у Запоріжжі цей чемпіонат не дивляться…
– І я принципово не дивлюся. Це перший чемпіонат світу, який я не дивлюся на «блакитному екрані». Також не купую товари з Росії. А ще одна з головних задач для мене – це перейти на українську розмовну мову.