У них немає дома. Не домівки в зрозумілому сенсі, власного захищеного куточка простору під надійним дахом. У них навіть немає місця, де можна справити звичайні побутові потреби: помитися, відпочити без остраху. У них немає віддалених планів та захмарних мрій. Вони не можуть обійняти близьких. Багато чого з того, що вкрай важливо, у них немає. Але в них й багато що є: ціль, яка надає більше, ніж відняли обставини. Ціль – ціною власного втручання спинити ворога.
Бесіда з військовими з гарячої ділянки фронту, Запорізького напрямку, вийшла складною. Тривала вона не за законами жанру та відкрила неочікувані моменти. Військові відверто критикували керівництво, систему, правила. З боку суспільства, як висновок, відчутно мало уваги до проблем війська. Тим важливіше, що на короткостроковому відпочинку військових вдалось розпитати про їхнє життя-буття «на нулі». Війна як вона є – очима Ворона та Буби. Тобто, сержанта Олексія Грищенка та матроса Олександра Овніченка, які служать в … батальйоні … бригади морської піхоти в/ч, що стоїть під Запоріжжям.
Спершу згадали події 24-го лютого 2022 року…
«Мені зранку зателефонував товариш по службі з Миколаєва, мовляв, почалося, – згадує мелітополець Олексій Грищенко, який з 2014 року служив у ЗСУ за контрактом і тільки наприкінці 2021 року звільнився. – Думав, що він жартує. Зварив собі каву й вийшов надвір. З вулиці побачив перший приліт по Мелітопольському аеродрому… Зрозумів, що це реальна війна. Вибору не було. Склав рюкзак і пішов у військкомат».
Обурив Олексія безлад в армії у перші години й дні на самому початку повномасштабного вторгнення.
«Як колишній військовий, я повинен був протягом 24 годин прибути за місцем припису бригади, тобто до Дніпропетровської області, – розповів Олексій. – Але у військкоматі в нас зібрали документи, завантажили в автобус і повезли до ТРО. Це навіть складно назвати ТРО: жодних планів, жодної координації. Запитуєш про подальші дії офіцера з великими погонами, а він від тебе тікає».
Результатом такого хаосу й неготовності армії стала миттєва окупація півдня України, якій можна було запобігти, стверджують бійці. Не кажучи про розмінування Кримського перешийку, зраду деяких високопосадовців півдня України.
Чоловіки розповіли: спостерігали не тільки розгубленість, а ще й некомпетентність кадрових військових, які з року в рік просувалися по службі аж до цих подій. Деякі тилові офіцери отримали високі звання в сучасній українській армії, а методика й розуміння ситуації залишились «совковими». З першого дня навали обороною України мали б керувати не штабні офіцери, які до цього працювали лише з паперами, а бойові, за плечима яких АТО та ООС, – переконані співрозмовники. Однак практика показує: «старих» офіцерів в армії не так просто позбутися.
Бійці розповідають, що на фронті умови жорсткі. Тож і командири мають бути іншого формату.
«Бійці мають поважати офіцера, він повинен бути лідером, жити в окопі з солдатами, а не сидіти десь у тилу, – діляться військові. – Особовий склад боїться втратити фахового та порядного командира. Так само й офіцер, якщо він горою стоїть за підлеглих, то йому повага».
Є мудрий вислів: армія може бути без генерала, а генерала без армії ніколи не буде. Тобто працює така взаємозалежність та взаємозбереження. Милувати, ворог не мотивований та відверто слабкий.
«Не можна недооцінювати супротивника, але, як доводять кілька місяців війни, росіян складно назвати воїнами, – вважає Олексій. – Бо є солдат, а є воїн. Щастя, що у нас більше воїнів, а в них здебільшого солдати, які діють виключно за наказом, без розумної ініціативи. У цьому між нами величезна різниця та наша перевага».
Ворог у ближньому бою ні на що не здатний. Тож намагаються бойових зіткнень уникати, діляться спостереженнями бійці. Росіяни можуть закидати противника мінами, обстріляти «Ураганами», ракетами, артилерією. А ближній бій ведуть застарілою військовою тактикою: офіцери гонять по полю сотні людей у ланцюжок. Один розрахунок кулемета – сто трупів. Такий бій наші називають «3 секунди».
Відколи Україну втягнули у війну у 2014 році, наша армія зміцнилася. А російська федерація брала участь у багатьох війнах, але жодної не виграла, впевнені співрозмовники. Навіть перемогу у складі Радянського Союзу в Другій Світовій росія привласнила. Зараз їхні солдати воюють та вмирають, але не знають за що, – констатують бійці.
«У них немає жодної мотивації воювати, окрім грошей, – резюмує Олексій. – А в нас мотивація – відбити своє, ми воюємо за Батьківщину. Якщо далі робитимуть лінії оборони як сектор, то сенсу перебувати в країні для себе не бачать. Знову буде купа безглуздих смертей так само як були раніше Мінські домовленості, торгівля на крові».
На противагу ворогам у нас сильна мотивація, розповідають військові.
«На наш час випало боротися за свою незалежність, і ми повинні покласти край цій війні, – додає Олексій. – Хоч нас і ламали, і знищували всі ці роки, але наш народ цього не розумів. Є люди, які можуть воювати, є люди, які повинні навести лад у нашому спільному домі. Якщо в Україні у владі нічого не зміниться, то немає сенсу у війні».
Сьогодні молоді українці постали, щоб воювати за свою землю. І проти непорядних політиків, які впродовж 30 років розкрадали Україну. Не можна залишити їм шансів кермувати. Тому деякі повідомлення в інформаційному просторі, чергові «зради-зрадоньки» серйозно підривають морально-психологічний дух військових, – кажуть чоловіки. І це найгірше, коли відбувається моральне виснаження. Краще бути фізично втомленим, ніж зневіреним. Все ж таки, головне завдання наразі – вигнати з рідної землі ворога, все інше – потім.
Наш другий співрозмовник, Олександр, не є кадровим військовим. Він розповів, що працював у Польщі, коли почалася війна. Вирішив терміново повертатися додому, в Мангуш (Донецька область, поруч з Маріуполем), вже 27 лютого був у Рівному.
«Пішов на вокзал, а до Києва потяги не ходять, – розповідає матрос. – Мені було однаково куди йти. Не візьмуть морпіхи, піду в «Азов», можу в тероборону. А друг із «Азова» каже: їдь до Запоріжжя. Тут познайомився з хлопцями, мене прийняли, зігріли».
Сім’я Олександра встигла евакуюватися: брат із невісткою, дружина з донькою, онукою та зятем знайшли прихисток на західній Україні, живуть у знайомих. Коли серце за близьких спокійне, то й воювати простіше.
Ніде правди діти: солдата кличуть, коли все погано, – констатують бійці. І не кожний готовий віддячувати воїнам. Наприклад, нещодавно в них «закипіла» машина, й військові невдало зупинилися. Замість допомоги, що цілком логічно, від одного з водіїв довелося вислухати зауваження. Мовляв, заважають проїзду. Звичайно, це обурює.
Дякувати, це лише прикре виключення з правила. Зазвичай, до військових ставляться з глибокою повагою. Дарують цукерки на вулицях, дякують за службу. А про волонтерів і просто багатьох небайдужих людей годі й казати, адже все здорове суспільство об’єдналось навколо допомоги армії.
Є деякі питання щодо форми та взуття. На війні це друга шкіра. Звичайно, зараз бійці отримують сучасне та якісне спорядження. Екіпіровці нашій армії навіть заздрять вороги. Але частину фірмового одягу та деякі захисні елементи наші співрозмовники кажуть, воліють купувати у виробників, з якими ЗСУ не мають контракту. Вважають, це відлуння дій попереднього керівництва країни, яке налагодило співпрацю з не найвдалішими постачальниками. Так само «хвалять» тушківку, яку на початку війни неможливо було їсти. Але якісне харчування швидко було налагоджено, – зазначають хлопці.
Цікаво, що місцеві жителі з села, де стоїть частина, виїхали. Тож із живності навкруги тільки собаки, порося, кури та бджоли. До речі, багато поросят постраждали від вибухів, розповідають бійці. Доводиться їх лікувати.
«Ми не орки, ми їх їсти не будемо, – кажуть хлопці. – Коли господарі повернуться, заберуть! А ми поки доглядаємо».
Без пафосу, не вихваляючись, військовослужбовці цілодобово роблять свою небезпечну справу. І дають впевненість у тім, що вони свою землю у ворога відіб’ють. Нам, цивільним, підвести їх не можна… Працюймо кожний на своєму фронті!
