З метою патріотичного виховання молоді, залучення до обговорення соціально важливих тем, виявлення літературних здібностей і обдаровань, міським головою Запоріжжя ініційовано проведення конкурсу для творчо обдарованих учнів 9–11 класів загальноосвітніх навчальних закладів Запоріжжя на кращий літературний твір. Конкурс “Соборна мати – Україна, одна на всіх, як оберіг” було присвячено Дню Соборності та Свободи України та 95-й річниці проголошення Акта злуки.

Конкурс проводився поетапно у січні–лютому 2014 року: І етап – у загальноосвітніх навчальних закладах, за підсумками якого визначались по одному переможцю з кожної паралелі; ІІ етап (заочний) – у районах міста Запоріжжя, де визначались переможці від району; ІІІ етап (заочний) – міський етап, де визначались переможці.
Учасники конкурсу мали право на власний розсуд обирати жанр творчої роботи відповідно до загальної теми та мети конкурсу, а також мову написання (українську або російську).
19 лютого 2014 року відбувся ІІІ (міський) етап літературного конкурсу. На розгляд журі було подано 31 роботу учнів 9–11 класів із 24 навчальних закладів міста, в номінації “Проза” – 18 робіт, в номінації “Поезія” – 13 робіт.
За результатами конкурсу були відзначені роботи, представлені в номінації “Проза”:
І місце – ЗЛ № 34 (Шевченківський р-н);
ІІ місце – ЗЗШ № 23 (Комунарський р-н), ЗГ № 107 (Комунарський р-н), ЗЗСШ № 40 (Хортицький р-н), ЗГ “Контакт” (Школа прямого підпорядкування), ЗЗШ № 75 (Заводський р-н), ЗЄГ “ОРТ-Алєф” (Школа прямого підпорядкування);
ІІІ місце – ЗЗШ № 14 (Комунарський р-н), ЗГ № 8 (Комунарський р-н), ЗГ № 93 (Шевченківський р-н), ЗЗШ № 91 (Хортицький р-н), ЗЗШ № 92 (Хортицький р-н), Академічний ліцей (Жовтневий р-н), ЗНВК № 19 (Школа прямого підпорядкування).
В номінації “Поезія”:
І місце – ЗБЛ “Перспектива” (Школа прямого підпорядкування);
ІІ місце – ЗСШФК № 18 (Шевченківський р-н), ЗБЛ № 99 (Хортицький р-н), ЗЄГ “ОРТ-Алєф” (Школа прямого підпорядкування), ЗНВК “Запорізька Січ” (Школа прямого підпорядкування), ЗГ № 11 (Жовтневий р-н);
ІІІ місце – ЗЗШ № 24 (Хортицький р-н), ЗГ № 50 (Ленінський р-н), ЗНВК № 19 ф. 3 (Школа прямого підпорядкування), ЗЛ “Логос” (Школа прямого підпорядкування), ЗГ № 11 (Жовтневий р-н).
Призери конкурсу “Соборна мати – Україна, одна на всіх, як оберіг”
І місце:
“Проза”: Селедчик Ірина (10 клас, ЗЛ № 34) учитель С. Ф. Кияниця
“Поезія”: Дубина Антон (11 клас, ЗБЛ “Перспектива”) учитель Вороніна В.І.
ІІ місце:
“Проза”: Сінельников Володимир (10 клас, ЗСШ № 40) учитель Сєнік С.І.
Боднарук Павло (10 клас, ЗЗШ № 75) учитель Некіга Л.М.
Пашко Анна (11 клас, ЗЗШ № 23) учитель Л. Б. Назаренко
Дем’янова Юлія (11 клас, ЗГ № 107) учитель В. М. Тарасюк
Суслов Антон (11 клас, ЗГ “Контакт”) учитель Ю. В. Могилевець
Вербило Марія (11 клас, ЗЄГ “ОРТ-Алєф”) учитель Воєводіна Н.В.
“Поезія”: Колодійчак Діана (9 клас, ЗСШФК № 18) учитель І. В. Заславська
Гаврилюк Наталя (9 клас, ЗЄГ “ОРТ-Алєф”) учитель Воєводіна Н.В.
Тімченко Всеволод (10 клас, ЗНВК “Запорізька Січ”) учитель Тур’янська Т.М.
Туренко Євгенія (11 клас, ЗГ № 11) учитель Т. О. Коваленко
ІІІ місце:
“Проза”: Герасимова Олена (9 клас, ЗГ № 8) учитель Л. Д. Павелко
Короткова Христина (9 клас, ЗГ № 93) учитель Олійник К.А.
Євтушенко Дмитро (9 клас, Академічний ліцей) учитель О. О. Божко
Жилка Вікторія (10 клас, ЗЗШ № 14) учитель Н. П. Чеховська
Лисенко Матвій (10 клас, ЗЗШ № 92) учитель Олійник І.В.
Згама Анастасія (10 клас, ЗНВК № 19) учитель І. Ю. Лавринович
Маташова Єлизавета (11 клас, ЗЗШ № 91) учитель Григор’єва Л.В.
“Поезія”: Нго Тетяна (9 клас, ЗЗШ № 24) учитель О. Л. Кравченко
Воропаєва Анна (9 клас, ЗНВК № 19 ф.3) учитель І. В. Чумак
Васильєва Юлія (9 клас, ЗЛ “Логос”) учитель С. А. Гунченко
Тихонська Аліна (9 клас, ЗГ № 11) учитель А. Ю. Корольова
Аполонова Юлія (10 клас, ЗБЛ № 99) учитель Погорєлова Н.В.
Черненко Дар’я (10 клас, ЗГ № 50) учитель С. І. Сахно
Фін Аліса (11 клас, ЗЛ “Логос”) учитель С. А. Гунченко
Винокурова Ксенія (11 клас, ЗГ № 11) учитель Т. О. Коваленко.

Публікуємо уривки з цих творів.

Сінельников Володимир (10-Б школа, І-ІІІ ступенів № 40)

Неділима Україна

Дзвенять дзвони соборної України. На карті ніби старий величезний лелека розпростер широкі крила “від Сяну до Дону”, витягнув ноги аж у Чорне море кримськими степами та високими горами і припав навіки до землі.
Се моя Україна! Золотосяйна і щедра на хлібних нивах! Це моя Батьківщина! І в уяві постає степове безмежжя соняшникових і пшеничних ланів під блакитними небесами, широчінь повноводних рік і ставків, над якими схилились зажурені верби, а червоні кетяги калини дарують пломінку радість.
Вона так гарно сяє
Святою чистою красою
І на лиці яріє знак
Любові щирої, спокою.
Так освідчувався у своїй любові до Батьківщини І. Я. Франко.
…Шматували, терзали нашу Україну. Як густо пролита ця земля людського християнською кров’ю, яка червоними маками проростає й досі в степах.
Минали роки, століття… Для справжніх синів і дочок України земля була святою батьківською домівкою, матір’ю. Щасливої долі вони бажали їй і виборюють її у нерівній борні уже стільки століть!
І, може тоді завітає жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ті Україно мила,
кохана,
Моя безталанна мати!
Так ніжно, так віддано, так прихильно звучить Лесина душа, Лесине слово. А в далеких і чужих піщаних степах зболіле серце Шевченка посилає в омріяну безталанну Україну своє признання, як коханій, як нареченій своїй:
Я так її, я так її люблю
Мою Україну убогу…
Саме він, саме Шевченко, на сторожі своєї України, своєї Батьківщини, на сторожі її історії, її культури поставив Слово. А культура народу – це незрима духовна фортеця, яка захищає національну історію, національну гідність, державність, яку не взяти штурмом ніяким денаціоналізованим свідомостям.
Українська культура, сама Україна – ця прабатьківщина слов’янської культури, перетворена була царським урядом на культурну провінцію імперії, а мова – на “говірку”, земля поділена між царськими чиновниками. Стерта пам’ять народу про минуле. Славне минуле, героїчне минуле!
У цей час залунав голос народу, його думка, його надія на майбутнє, його совість – Шевченко… Суть поезії Шевченка – бунт. Шевченко повстав проти будь-яких форм поневолення людини, проти пригноблення її внутрішньої свободи, боровся за повернення своєму народові державності, історії і культури.
З великою надією звертається поет до всіх живущих на Україні своїм “Посланієм” із запальним закликом в останній настанові, в якій звертається до вищих класів і благає їх обняти пригнобленого молодшого брата, селянина, під спільними корогвами держави, матінки – України:
Так, Шевченко – Пророк! Він бачив далеко наперед. Він бачив і сьогодення! Пророчими словами він звертається до всіх верств нації як до одного дому, постійно повторюється заклик до спільності, де повинен бути рівноправний зв’язок між людьми.
Доборолась Україна
До самого краю
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Мріяв Шевченко про єдину сім’ю, сім’ю “вольну”, “нову”. Він вірив у завтрашнє України, вірив у матір щасливу і її дитя, бо
…Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З малим дитяточком своїм…
Надії, сподівання Шевченка здійснюються сьогодні. Кращі сини України виборювали її незалежність, її державність, її єдність, соборність. Скільки їх полягло і під Бродами, і на Перекопі, і під Крутами, в небі й на землі в болючі сорокові роки…!
Я єсть народ, якого правди
 сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила,
А сила знову розцвіла!
Як закляття лунають поетові слова на століття назад і на століття наперед:
Щоб жить, ні в кого права
 не питаюсь,
Щоб жить, я всі кайдани
розірву,
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я – живу!
Колись розтерзана, розхапана по шматку Україна збирається в єдине ціле, в єдину вільну сім’ю. І тільки в кінці 20 століття у серпні 1991 року злинули над пошматованою землею синьо-жовті знамена – святкові шати Соборної Держави!
Сьогодні будуємо нашу державу з вірою у незнищеність, вічність України, єдність всього багатонаціонального її народу.
…Ми молоді. То в якому ж суспільстві нам хочеться жити? Вже йде двадцять перше сторіччя нової ери!
Двадцять перше сторіччя! А ми маємо тільки риштовання вселюдського Собору духовності. Отже, будівництво його – це безкінечний шлях. Бо кожна людина, кожне покоління повинно докласти немало зусиль, щоб збудувати, щоб залишити після себе хоч фреску в цій Великій Будові вселюдської духовності.
Нам жити в цьому тисячолітті! Нам тільки по шістнадцять років сьогодні. І на першому іспиті перед виходом у широкий світ самостійного життя перед нами поставили питання: яким ми хочемо бачити його, у якому хочемо жити, який шлях вибирати – духовний, чистий, високий, чи потьмарений і болючий?
Так, нам хочеться жити у високодуховному світі! Нам хочеться вивчати всі види мистецтва, створені руками і розумом людським; нам хочеться вивчати мови народів, щоб вільно спілкуватися з людьми світу, вивчати їхні культури; нам хочеться вивчати науки, що рухають людство до технічної довершеності, бути у взаємозлагоді з природою, а не нищити її.
Нам тільки шістнадцять, а ми ростемо серед нестатків духовних і матеріальних, коли втрачаються набуті людські цінності такі, як: чесність, справедливість, моральність вчинків і стосунків між людьми, скромність, порядність у всьому, висока повага до батьків. А набирають обертів жадоба до грошей, нечесного збагачення, влади над усім і вся, жорсткість, безвідповідальність, презирство, зверхність людини над людиною, бездуховність. Саме це руйнує священний Собор людської віри, людської душі.
Так, болючих проблем сучасність має багато. І шляхів для подолання їх теж можна знайти багато. Але найперший – це пам’ятати, що кожен із нас – Людина! І найвища цінність – її життя, дане самим Богом і Матір’ю. І прожити його треба гідно.
Я впевнений, що недалеке те Завтра, коли у всіх міжнародних спільнотах будуть з великою повагою розступатися і в шанобі схиляти голову перед одним словом – Україна, Соборна, Неділима Україна! Кожен куточок її буде квітнути, адже не даремно в корені є слово “рай”, “раїна”. Земля, яку створив Сам Бог для земного раю! Але для цього ще треба докласти немало зусиль кожному.

Туренко Євгенія

(11-А клас, гімназія № 11)

Щира мати-Батьківщина

З давніх-давен, багато років тому,
Долаючи смерть і втому,
Українці наш край почали захищати,
Намагаючись захід і схід об’єднати.
Кожна частина була в різних державах,
Але серце українця одне, десь в Стожарах,
В безмежному полі пшениці і хмелю,
Де можна дивитися вічно на землю.
На українців різні держави впливали,
На схід – Росія, на захід – Польща 
свої погляди мали,
Потроху українські серця це ламало,
Але ще більше мрій про соборність  викликало.
І постає таке питання,
До теперішніх людей таке звертання:
“Чому цю соборність ніхто не цінує?
А навіть її свідомо руйнує?”.
Чи не велика то була ціна,
Чи не заслуговує любові вона,
Щира мати-Батьківщина,
Така прекрасна Україна?
Тому єднаймось, Україно!
Ми ж нація одна-єдина!
Народ тоді об’єднати нас зміг, тож знай:
“Соборна мати-Україна, одна на всіх, як оберіг”.

Колодійчак Діана
(9–В клас СШФК №18)

До Дня Соборности

Давно. У 19-му році
Століття, що минуло назавжди,
Нарешті об’єднались українці,
Щоб бути разом, оминути  щоб біди.
Хотіли жити в славній Україні
Пишатись тим, що вільні, –  не раби,
Та горе будь-якій країні,
Де владу ділять, ріжуть  на шматки…
І знов ми ділимо країну навпіл –
“Бендерський Захід” –
“Москалевий Схід”,
І знов вдихає Київ попіл
Майданських згарищ…  збожеволів світ.
Ми не навчились жити разом,
Любити ближнього свого,
І знов ми чуємо образи,
Спостерігаєм: хто кого.
А я кажу вам: “Схаменіться, люди!”
Ми – українці, ми – брати!
І ті, що в горах сурмлять в труби,
І ті, що в шахтах мріють про степи.
Єднає нас соборна мати –
Країна, що одна на всіх,
Як ненька, буде нас вітати,
І буде нам, як оберіг!

Дубина Антон
(11-В, ЗБЛ “Перспектива”)

Моїй Вітчизні

Розлогий степ і синє небо,
Карпатські гори, шум лісів…
Які пісні звучать про тебе,
твоїх дочок, твоїх синів!
Для нас усіх ти
 – Батьківщина,
прекрасна і свята земля!
Соборна мати – Україна,
Твій дух гартує, окриля.
Ти знала розбрат і сваволю,
Тебе впрягали у ярмо,
Та все ж змогла здобути
 волю
і самостійності кермо.
Воліли мати з тебе бранну,
було: то – захід,
а то – схід…
Та сонце сходило щоранку,
не спопеляючи твій слід.
Хай доля кидала, бувало,
нас часто на чужий поріг,
у скруті всі ми пам’ятали:
Вкраїна – світлий оберіг.
Молились за її майбутнє
і віддавали серця кров.
Минуле наше незабутнє,
це наша віра і любов.
Твоїми діти,
 Батьківщино,
Знамена жовто-голубі.
Соборна мати – Україна,
Всі наші помисли тобі!
Хай цвіту нашого по світу
куди не глянеш – скрізь
ряснить,
Та матір пам’ятають
діти –
Вкраїни доля всім болить.
Хіба нас можна роз’єднати,
твоїх дочок, твоїх синів?!
Вкраїно – ти соборна мати,
Твій голос – солов’їний спів.
Тече у море Дніпр-Славута,
Черемош котить пісню гір,
Козацька слова не забута
Від давнини і до цих пір.
Немає іншої Вкраїни,
Немає другого Дніпра…
Добра немає без родини,
без матері нема добра.
Завжди любімо
 Батьківщину,
Земля ця щедра, осяйна!
Соборна мати – Україна,
Вона на всіх у нас одна!

Селедчик Ірина (10 клас, ЗЛ № 34)

Ода боротьбі за єдність і незалежність

Монастирський літопис

У холодній тихій келії при світлі каганця над грубо збитим дубовим столом схилилася згорблена темна постать. Вона здається примарою в непевному світлі одинокої свічки, тремтить, щезає, розчиняється в коротких спалахах темряви….
Несамовиті дикі племена деревлян, сіверян, в’ятичів, радимичів і варягів великими родами осіли на широких просторах північних родючих земель. Язичницькі страшні безчинства творили дикуни, заливаючи землю кров’ю своїх же рідних. Лиш поляни жили в чистоті й справедливості, суворо тримаючись мудрих законів своїх предків. Лиш вони, тихі й спокійні землероби, жили мирно в праці й турботах, доглядаючи худобу і дітей своїх в простих природних умовах. Мали звичай тихий і лагідний, норов мирний, несварливий. І прийшли в цей час перші вожді в землю полянську, і заснували місто на трьох пагорбах, і назвали його Києвом…
Обступили язичники люті, безбожники шалені новонароджений град і вимагали од полян плати непомірної і покори бездумної. І корились терплячі поляни, аж поки не спустився Божою волею з верхів’їв Дніпра, од самого Новгорода, Олег, князь варязький із роду Рюриків. І поклав він початок єднання руського народу.
***
Ось про це писав Нестор Літописець у своїй холодній келії. І скрипіло ледь чутно перо в зашкарублих старечих пальцях аскета, і лилася Історія на згадку нащадкам…

Послання дітям

…Зараз Ярослав поринув у читання відомої праці Геродота, яку подарував йому нещодавно візантійський митрополит. Та раптом він відклав том убік і рвучко схопився на ноги.
“Любі сини мої! Цього листа пишу до вас із вірою великою і надією щирою на мудрість і слухняність вашу.
Хочу, аби пам’ятали, що не спить ніколи підступний вовк усобиць, він завжди на сторожі і лиш чекає часу слушного, аби роздерти вас. Не допустіть кривавого хижака заздрості між собою, в усьому держіться твердо законів братерської єдності, що я вам заповідаю. Живіть у мирі один з одним і пам’ятайте найсвятішу заповідь Божу: “Поважай ближнього свого, як хочеш, щоби він поважав тебе”. Тож заповідаю вам, діти мої:
Нехай старший із вас володіє Києвом, а решта будьте йому помічниками слушними і порадниками щирими.
І нехай не буде будь-яких усобиць і сварок між вами, кожен вдовольняйтеся своїм володінням і піклуйтеся про благо і процвітання його.
А ще пам’ятайте, сини мої, скільки сил поклав я на розбудову Русі Великої, на об’єднання племен диких слов’янських, на поширення віри християнської та освіченості поміж ними…”

На Січі

…От і сьогодні чоловік сидів на траві і задумливо дивився в нічний степ, розмірковуючи про всі ті дива, які щойно побачив уві сні. Позад нього здіймалися стіни неприступної Січі. За тими високими стінами ховалися курені, уяких мирно хропли й набирали сили перед майбутньою битвою козаки. Навіть уві сні вони примудрилися робити все дружно: хропли єдиним вібруючим хором. Богданові на хвилинку здалося, що він відчуває легеньке тремтіння землі під собою і бачить, як ледь помітно ритмічно здригається фортеця. Він навіть здобрив своє обличчя стомленою усмішкою од такої чудної думки. Але й вона враз згасла, тільки-но пригадав, що вже сьогодні зранку оці безтурботні хропуни перетворяться на безпощадних воїнів-визволителів свого народу. Пригадав, що тисячі молодих хлопців уранці принесуть у жертву свої молоді літа, а багато хто з них так і не повернеться додому з небезпечного походу…
Сьогодні він кожного з них благословить, наче рідного сина, а потім, зітхнувши, рішучо махне рукою, насупить брови і поведе своє вірне товариство назустріч новій боротьбі. Йому знову буде боляче дивитись на їх безжурні парубоцькі забавки, що вже завтра можуть урватися, спинені безжальною рукою ворога. Він знову збиратиме з іншими козаками їх холодні тіла по закривавленому полю, знову супитиме вперто брови, долаючи чергового ворога на шляху до остаточної перемоги. Він ітиме всупереч власним почуттям, тамуватиме свій біль заради рідної країни, заради волі своїх земляків, бо ще гірше мучив його ночами стогін і плач втомлених неволею українців, бо він один взявся стояти за весь народ і тепер вже не міг одступитись од тої стежки, яку обрав для себе, а тому боровся, і знову долав пекучий біль у грудях, і знову йшов уперед. Вершив походи рішучо й піднесено, бо робив це заради єднання й волі України…

Частина третя
“Натхненно-піднесена”
Мені однаково!
(Виклик)

Вони закули мене в кайдани, поневолили мої руки, та не зможуть скорити дух! Вони думали, що закриють мені рота, змусять мене замовкнути. Але Бог дає мені сили і натхнення, а цього їм не одібрати. Вони точать кров із мого тіла, але душу дістати не можуть. З того біснуються, наче лісові хижаки, не спроможні схопити здобич. Нічого, нехай лютують наді мною, може люд покинуть мучити? А я терпітиму заради своїх братів та сестер…
Мені однаково, як катуватимуть і де повісять чи розіпнуть, чи ще що вигадають, аби потішити свою жадобу. Нехай уже нап’ються своєю владою! Нехай вгамують свою спрагу моєю кров’ю!
Мені однаково, чи молитимуться за мене ті, заради кого пишу. Аби тільки почули, аби тільки нарешті насмілилися, піднялися, повстали! О нещасні, пригноблені! Чому дозволяєте потурати собою? Чому уподібнилися волам безсловесним?! Та ж ваші предки були роду козацького! Не мовчали, боролися, прагнули! А ви?…
Обкрадають, руйнують, катують, нівечать, розоряють, дурять! Боже, лихо коїться на землі моїй! Сплюндрували, обплювали нашу святу Україну-неньку. Поневолили народ і сміються, мов із зацькованого звіра в клітці! Нічого, смійтесь, смійтесь, супостати. Лиш пам’ятайте, що все бачить Господь, усі гріхи земні ним судимі будуть.
Ні, не поневолять душі моєї, не зломлять дух мій, бо живу лиш Україною, не собою живу! І тіло не моє. Не жалітиму, як понівечать його, бо воно дано мені Богом і йому ж належить! Лиш слова маю, та їх не одібрати ворогам моїм. Те, що маю, не спроможна осягнути їх уперта, зарозуміла душа! Не знають вони, що таке Слово, що таке мрія, а тому влади наді мною не мають жодної!

Березень 1847 р.

СОNTRA SPEM SPERO!
…Чим дужче біль стискає мої ноги, ломить спину, тим з більшою силою кидаюся я до письма, до творчості. Ледь терпимі спалахи болю фізичного доповнюють болі душевні, викликані невтішними думками про Україну та її майбутнє. Не можу терпіти, не хочу бачити свій народ таким нещасним, пригніченим і зрадженим власною елітою! Ті, що називають себе митцями, без жодних докорів сумління продають музу в обмін на примхливу непостійну царську милість.
О безглузді лицеміри! Нащо добровільно чіпляєте на себе кайдани, нащо садовите вільного птаха творчості в залізну клітку улесливого служіння?! Не розумію… Нестерпно, гидко! Але ні, я не слабка, я ще можу з вами боротись! Так,
…я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Я житиму і не покладу надії. Не зраджу Україні. Я віднайду в собі сили, щоб боротися, бо люблю Україну, українців! І лиш для них творитиму…

Частина четверта
“Епістолярно-відверта”

“Ти знаєш, що я не хотів, аби так трапилось, стояв на своєму до останнього, але тепер не бачу іншого виходу. Мушу зробити те, про що домовилися на з’їзді! Крім того, і сам стомився бути “малоросом”, хочу, аби нас визнали українцями, аби вже завтра світ почув про Україну! Безглуздо заперечувати існування нашої держави на політичній карті світу. Держави, яка має власну історію, мову, народ єдиний, готовий до самостійного життя. Та що там! Гімн, уряд маємо! Для чого створили Центральну Раду, як не для того, щоб нарешті принести “Малоросії” довгоочікувану незалежність? Та ти вже, певно, чув ту пісню Чубинського, що її кожен робітник називає не інакше, як “гімн України”?
Дійсно, сильні, влучні слова! У них втілено все – козацький дух українців, і їхній оптимізм, і віра, й терплячість. Усе є в тих натхненних Богом словах! Знову й знову повторюю цю пісню, постійно наспівую її. Вона надихає мене, змушує повірити в нашу перемогу, сповнює рішучості й надії. Ні, я не здамся, я сповню обіцянку, яку дав на з’їзді. Вже завтра Універсал буде проголошено привселюдно, перед усім народом.Я хочу справдити волю Тарасову, втамувати біль Лесин хочу! Завершімо справу Франка, розпочнемо свою “весну”! Пізно завітає вона до нас, уже всі європейські країни вступили в своє “літо”. Лиш ми ще “зимуємо” під чужинським гнітом… Лиш ми терпимо морози лютої реакції. Та досить! Більше так не буде, я обіцяю. Я взявся за цю справу і доведу її до кінця. Україна буде незалежною, ми станемо на “свій шлях широкий”! Наша весна буде довгою, жорстокою, з приморозками і відлигами… Але скреснуть ріки, а з бруньок народиться молоде листя, пригріє сонце, воскресне земля, воскресне соборна Україна, бо не можна противитися законам природи: після зими завжди приходить весна.
Тому завтра я проголошу незалежність України, проголошу нарешті здійснення волі Шевченка! А там шляху назад уже не буде… Та ми й не повернемо назад, не будемо більше згинатися перед чужинцями! Я вірю, я знаю, що ми будемо сильні, що будемо разом, що вистоїмо. Це тільки початок…”

21 червня 1917р. В. Винниченко

 

Боднарук Павло (учень 10-А класу, школа № 75)

Ми здатні порозумітися
(Уривки зі щоденника)

22 січня 2014 рік. День Соборності України. 95 років із дня об’єднання Східної та Західної України. Сьогодні у школі багато говорили про Схід та Захід: про історію, традиції, культуру, мову, про те, що нас об’єднує і що робить такими різними. Прийшов додому – і не втримався: узяв географічний атлас, може, з’явилася межа за рік? Розгорнув карту: є 24 області, є Автономна Республіка Крим. Але кордону між Сходом і Заходом немає. Де він? Здається, сьогоднішня лінія поділу більше віртуальна, проходить вона не кордонами частин України, а у головах, свідомості її громадян. Чому ми постійно намагаємося роз’єднатися, чому шукаємо спільне і відмінне, адже по всій Україні живуть її громадяни: свідомі й ні, розумні та позбавлені життєвої мудрості, освічені та недалекі, віруючі та атеїсти? Я переконаний, що цього територіального поділу не повинно бути. Проте такий розумний я сьогодні, а два роки тому мої думки були зовсім інші. Тож хочу поділитися щоденниковими записами, які розставлять крапки над “і”…
20.12.2012. Сьогодні мама сказала, що на зимові свята ми їдемо до Львова. Класно. Нові враження. Знайомства. Сподіваюся, приємні.
22.12.2012. Поділився новиною з однокласниками. Відреагували по-різному. Радять говорити лише українською, оминати тему УПА, вивчити, що Бандера – герой, бо кажуть: у Львові самі націоналісти, східняків не люблять. Мабуть, залишуся вдома.
05.01.2013. м.Львів. Великий критий вокзал. Люди, заклопотані передсвятковою метушнею, зустрічають гостей міста… Виходимо на привокзальну площу. Переді мною старовинне місто. Міцно притиснуті один до одного будинки, від яких віє подихом минулого, майстерно викладена бруківка, вузенькі вулички, прекрасна готична та барокова архітектура, чисто, біля кожної крамниці – прикрашена ялинка; у повітрі стоїть аромат львівської кави.
Приїхали до родичів. Я старанно почав говорити своєю літературною шкільною українською мовою. Виходило не дуже. Наді мною жартували родичі, а брат посміхнувся і сказав: “Не ґвалтуй себе, говори так, як тобі зручно. Ми зрозуміємо.”
06.01.2013. Поки мами готують святкові страви, брат вирішив показати мені місто Лева. Площа Ринок. Багато гуртів колядників та щедрувальників. На площі – величезний дідух. Біля мерії – живий вертеп. Я вперше бачу вертеп, а про живий – навіть не мріяв.
07.01.2013. Уся родина була на церковній службі. Святковий настрій. Різдвяний Дух. Саме тут я відчув справжнє свято Різдва Христового. Чомусь стало сумно, бо не вміємо ми, на сході, так зустрічати Різдво. Хоча і в нас є свої різдвяні традиції: носимо вечерю, збираємося родиною за святковим столом, уже зараз можна зустріти у Запоріжжі ватаги колядників, які носять зірку, славлять народження Христа.
08.01.2013. Брат запропонував здійснити ще одну прогулянку містом, яка б познайомила мене із новим, невідомим Львовом – студентським. Побували біля Львівського університету, випили по філіжанці кави, потиснули руку мідному Швейку, завітали до “Криївки” (мене довго не пускали, поки не виголосив пароль), піднялися на Високий Замок. Боже, такої краси я не бачив! У мене перехопило подих: свіже морозне повітря, неймовірна панорама, бані соборів вражають своєю неповторністю.
Згадалася панорама Запоріжжя з острова Хортиця: широчезний синій Дніпро, велична гребля Дніпрогесу і труби, труби, труби… Сказав про це брату. Він промовчав, а його друг відповів: “Знаєш, Павле, я люблю своє місто, проте іноді жалкую, що у нас немає так остогидлих тобі труб та їдкого промислового диму. Через декілька років я отримаю диплом, проте не впевнений, що знайду роботу за фахом. Прикро, якщо буду змушений, як старший брат, батько та мати, працювати у Польщі”.
Після цих слів я вперше замислився: не все так погано у нас, у Запоріжжі; дивно, що хтось мріє про наші заводи.
Ми довго блукали вулицями міста. Раптом брат сказав: “Павле, послухай себе!” Я не зрозумів, але відчув, що говорю українською, і ніхто не сміявся, мова звучала природно, невимушено. Вона народилася із генетичної пам’яті. Мова відродилася. Хотілося б, щоб “не втекла” від мене вдома.
09.01.2013. Вокзал. Потяг “Львів – Запоріжжя”. Зимова подорож стала для мене важливим уроком. Зрозумів, що кордону між Сходом та Заходом немає. Межа розподілу – у головах пересічних громадян, які обмежені у знаннях, можливостях подорожувати, і їх ще можна налякати, нав’язати свою точку зору, – такі люди були завжди.
Повертаючись додому, я зрозумів, що ми з братом у дечому різні, але єдині у головному: ми хочемо жити у міцній, незалежній, економічно розвиненій державі, прагнемо здобути гарну освіту, реалізувати себе у професії, мати можливість забезпечувати власні родини, подорожувати Європою, але завжди повертатися додому, у незалежну соборну Україну, бо недаремно в народі кажуть: “Де народився, там і згодився”.
22.01.2014. Минув рік від моєї подорожі. За цей час багато чого змінилося: мова від мене “не втекла”, я навчаюсь у філологічному класі, вивчаю українську, бо не годиться, щоб із тебе кпинили, коли говориш рідною мовою; постійно спілкуюся у соцмережах із братом (виявилося, що між нами значно більше спільного, ніж уявлялося торік).
Я глибоко переконаний, що ми здатні порозумітися, адже я та мій львівський брат – яскравий тому приклад. Отже, єднаймося, ставаймо у ланцюг, який зміцнить Схід та Захід, Північ та Південь, який не дозволить можновладцям розмінювати Україну у своїх геополітичних ігрищах. Вірю: наше коріння не дасть вітрам історії погнати нас перекотиполем. Не втрачаймо віри в Україну, любімо Соборну, славімо її!

Дем`янова Юлія (11-А клас, гімназія № 107)

Чи спимо?

“Сьогодні має бути чудовий день. Одягти святковий костюм – і одразу ж вирушити на весілля. Хвилююсь, немов сам одружуюсь. З серця так і рветься ластівка радості, вона тріпоче крильцями і жадає волі, щоб піднятися високо-високо в небо, і звідти оглянути мальовничу красу України. Господи, як я люблю цей Дніпро. Його велич і сила заворожують мене. Якщо Дніпро пережив усі ворожі напасті, потопив їх у своїх водах, то я тим більше вистою і горою стану за українське слово, за українську державу. І донесу свої думи до кожного українця. Ми станемо вільними і незалежними,” – так думав славетний Кобзар у своїх мріях, і день ставав яскравішим і Дніпро світлішим.
“Я прямував до берега річки, там на мене чекає весілля. Мій славетний Костомаров одружується з Аліною Крагельською. Але що це? Жандарми! Вони чекають на мене?! Тікати? Як це – тікати? Я ніколи не відступав і зараз не відступлю, бо йдеться про мої переконання. Хто стане на захист “окраинного народа малороссийского”?
…Як сильно болить плече. Я майже не відчуваю руки. Невже вони вважають, що оцими очними ставками та допитами зламають мене? Чому вони такі впевнені, що я відмовлюсь від своєї віри і любові до трударів? Їм не подобається моя дружба з братством? Мені теж не подобається їхня дружба з царем, та я ж їм не виламую за це руки. А варто було б. На якусь мить мені здалося, що я міг би покинути Україну і жити якнайдалі від усього цього жаху, але в ту ж хвилину ловлю себе на думці, що не зміг би цього зробити. Занадто я люблю Україну. Я потрібен їй і народу своєму. Я мушу завернути людей зі шляху, який веде до болота блюзнірства, міщанства, заспокоєності. Я буду поводирем. Буду гнаним і цькованим, але буду! Я буду як джангисагач, – самотнє дерево, що зустрілося мені під час руху експедиційного транспорту від Орська до Аральського моря. Серед мертвої пустелі, під нищівним сонцем воно височить гордо. Я – дерево, я – вперте і незламне дерево в сухих казахських степах. Висока і горда тополя. І волю мою зламає хіба що смерть, та й та сахнеться мого гидкого солдатського виду. Я голос волаючого в пустелі, а голос мій – кадило істини”.
Тож прислухаймося до слів батька Тараса. Ніколи не був він куликом, який хвалить тільки своє болото. Сам писав російською мовою, саме російським митцям завдячує своєю волею. Де б не був, поважав і підтримував людей – трудівників. Отож, не молитися на нього, як на Христа – Спасителя українського, а дослухатись його мудрих слів: “Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов`янська земля.” Кожний свідомий українець чує Тарасові дзвони, кожен мусить докласти сили у всесвітній собор духовності, а надто своєї держави.
Чи спимо? Чи не усвідомили за 22 роки своєї незалежності здійсненної мрії Тарасової? Через кожного з нас, через кожну родину, місто, регіон мусить пройти стежка, ні – широкий битий шлях до духовних джерел історії, культури нашої української; до омріяного великим Кобзарем майбутнього України, майбутнього свідомого талановитого народу.