Зіткнення у зоні АТО – це переважно бої гармат. Саме «боги війни» наносять найбільше шкоди позиціям та бронетехніці противника. А щоб вони били по ворогу якнайвлучніше, для цього, виявляється, існує 4 види артрозвідки, і нещодавно з’явився п’ятий – безпілотники. Сьогодні гість редакції «ЗС» – прапорщик батареї артрозвідки Ігор Луценко
У розвідку можна піти і в 55!
Він народився в Херсоні, де закінчив сільськогосподарський інститут (спеціальність – гідромеліорація), і переїхав спочатку в Кам’янко-Дніпровськ, а потім і до Запоріжжя. Проте доля склалася так, що він більше 20 років пропрацював у службі лінії електропередач, які постачали струм від атомних та теплових електростанцій. Як досвідченого фахівця його навіть відрядили до Маріуполя, де він прожив кілька років, обслуговуючи високовольтні електромережі в степах України. Чи міг він знати тоді за радянських часів, що це йому так знадобиться в майбутньому.
В останні роки Ігор Аркадійович пішов з енергетики і влаштувався в запорізьке КП «Водоканал», де його і застали революційні події України 2013-14 років.
Зазначу, що строкову службу він проходив у піхоті на Далекому Сході в 1985-86 роках. Та згодом йому знову захотілося подивитися на світ, і, написавши військовий рапорт, він відправився в Польщу, де в 1988-89 роках служив прапорщиком у батальйоні матзабезпечення.
Після 50-річного віку Ігор Луценко вже був знятий із військового обліку, але коли в державі настали скрутні, тривожні часи, Президент України підписав указ про продовження терміну служби воїнів запасу до 60 років. Тож він як законослухняний громадянин уже в 55-річному віці пішов відновитися на військовому обліку, де йому в той же день вручили повістку.
– Тобто добровільно Ви не збиралися йти до війська?
– Я ще раніше хотів піти до лав Збройних Сил України, але там мені відмовили, мовляв: «Куди тобі вже?» А в добробати принципово йти не хотів, тому що для мене це та ж махновщина. А тут прийшов, кажу: «Візьміть хоча б на облік», а вони мене відразу в армію взяли. Виходить, я полудоброволець (сміється).
– Можливо, армії терміново потрібні були такі фахівці, як Ви?
– Там ніколи було розбиратись, бо мені з такою швидкістю вручили цю повістку, що я був просто вражений. Ясно, що тоді все тріщало і конче потрібні були люди, – говорить Ігор Аркадійович.
Їхня військова частина формувалася тоді в Запоріжжі на «Уральських казармах». У Луценка значилась військово-облікова спеціальність – старшина роти, і він потрапив у 41-й окремий дивізіон артилерійської розвідки, де його призначили на посаду головного сержанта. До речі, завдяки тому, що командир дивізіону дозволив їм з командиром батареї самостійно підбирати людей для АТО, у них вийшов практично непитущий зведений підрозділ, який невдовзі опинився на полігоні. Потім почалися поїздки в зону АТО, спершу короткі, коли потрібно було відвезти обладнання чи їжу в Донецький сектор або під Маріуполь. А потім, перед Новим роком, командир дивізіону, знаючи, що Луценко жив у Маріуполі, де працював начальником служби ліній, і знав там багатьох людей, скористався його зв’язками, щоб владнати деякі питання побуту для військових. Також знадобився його досвід, щоб щось десь розвідати, прокласти шляхи відходу, так як Луценко донецькі степи знав, як свої п’ять пальців.
Як один обстріл змінює людей
Потім у них почалися постійні ротації в зону АТО на 40 днів, а згодом їхній дивізіон був уже влитий до складу 55-ої артбригади. Луценко розповідає, що в них був дуже розумний командир батареї, який там за короткий період пройшов шлях від старшого лейтенанта до майора і зараз уже вчиться у військовій академії. Одне з головних завдань, яке він поставив перед бійцями, – це не видати свою справжню спеціальність, оскільки розвідники-артилеристи для ворога були настільки болючим питанням, що за місцезнаходження їхніх позицій обіцяли 1 мільйон російських рублів. Тож хлопці настільки «шифрувалися», що місцеве населення навіть не зрозуміло, хто вони такі. До того ж розвідники їх ще й підгодовували, так як у Ігоря були добре налагоджені зв’язки з волонтерами. Дітям – згущене молоко, багатодітним матерям – тушонку і т.ін.
Батарея Луценка зазвичай стояла від лінії фронту – 2,5-3 км і фіксувала звуки, які долинали не тільки з передової, а й значно далі. Села ці були розташовані в тилу наших військ, і війна цих людей особливо не торкнулася. Хоча бувало, і прилітали до них один-два снаряди.
Як розповів Ігор Аркадійович, їхня бідність – це наслідок руйнування радянської системи, де були колгоспи, радгоспи, централізований полив на полях. Там і до АТО їм було несолодко, а вона лише сильніше оголила проблему. Адже раніше багато людей залізничною колією Донецьк – Маріуполь їздили на роботу на маріупольські металургійні підприємства та концерн «Азовмаш». З початком АТО економічна ситуація значно погіршилася, і дончани стали непотрібні.
– Ми добре розумілися з цими людьми. Навіть бувало, заїдеш у маленьке село, поруч якого стояла батарея, і попросиш зварника щось зварити або надати нам інші послуги. А ось у великих селах, ближче до лінії фронту, ставлення до гарматників з прикордонниками було набагато гірше. Та й у самому Маріуполі, коли нам потрібно було щось купити, містяни ставилися до військових не краще. Проте все це змінилося всього за один день, коли в січні 2015 року мікрорайон «Східний» накрили «Градами», – згадує Ігор.
– Як це сталося?
– Відомо, що коригував вогонь маріупольський співробітник МНС, стріляли ДНРівці під командуванням російських офіцерів. Того МНСника дуже швидко спіймали. Він примудрився накорегувати так, що в суботній день снаряди впали в Маріуполі на невеликий базарчик, де загинуло близько 30 людей. Снаряди і в дитсадок залетіли – добре, що вихідний, і діток там не було. Комусь ударило прямо в балкон житлового будинку.
Хочу сказати, що маріупольська молодь, а в місті розташовано два університети, і раніше була налаштована патріотично. І ті ж футбольні ультрас завжди були за Україну. Однак після того випадку й у старшого покоління думка стала змінюватися, і люди вже навіть могли пригостити нас кавою з печивом.
Для далекобійної артилерії без артрозвідки нікуди
Як я вже згадував вище, наша артрозвідка фіксувала звуки гармат, які долинали не тільки з передової, а й значно далі з ворожої території. Наприклад, якщо «Гради» б’ють на 25 км, то довгоносі «Гіацинти» можуть і на 30 км стріляти. У дивізіоні артрозвідки є кілька підрозділів і кілька батарей. Одна з них – спостереження оптичними приладами, плюс далекоміри, які працюють навіть у нічний час. Фіксується спалах від ворожої гармати, після чого передаються координати нашим артилеристам, які і працюють по цим цілям. Є ще звукометрична батарея, яка фіксує звуки як пострілів, так і розривів. Високочутливі мікрофони стоять у полі у формі трикутника на відстані декількох кілометрів один від одного і з’єднуються польовим проводом. Звичайно, якщо в нього потрапляє снаряд чи зверху проїжджає плуг, або хтось намотає його на гусениці трактора чи танка, то доводится прокладати все знову.
Є батарея і метеорологічної розвідки. Це все – стандарти радянських часів. Раніше далекобійні гармати завжди стояли на певних місцях, для них враховувалася швидкість вітру, вологість, яка передавалася з високозапущенного зонда. Однак технічний прогрес не стоїть на місці – змінюється ведення війни й технічні засоби. Артилеристам вже вистачає мобільних метеостанцій, які швидко все показують.
І сама передова – це батарея радіолокаційної розвідки. Саме під час АТО вона разом зі звуковою найактивніше використовується.
– У ДНР такі ж розвідувальні дивізіони?
– Напевно. Їхній перший і другий армійські корпуси побудовані на стандартах російської армії. А це колишня радянська, і стандарти у нас з ними не сильно відрізняються. Можливо, тільки зараз вони стануть різними. Але те, що в них радіолокаційні комплекси є – це точно.
– По телебаченню нам говорять, що артилерія ДНР часто «маже» по цілям. Це так?
– Думаю, у цій війні їм не завжди ставиться завдання точно потрапити в ціль. Якщо вони, приміром, стріляють по чітко розвіданим позиціям наших військ, то, звичайно, намагаються влучити. А якщо ведуть вогонь у бік населеного пункту, то вони особливо і не ціляться – їм головне створити обстановку нервозності та паніки. До того ж, наскільки мені відомо, з того боку часто відбуваються навчальні стрільби, де вчать стріляти курсантів і тих же ДНРівців. Наскільки їх цьому вже навчили, одному Богу відомо. Але на той момент, коли я був на фронті, результативність влучень нашої артилерії завжди була значно вищою.
– А як сталося, що ми їм програвали в авіарозвідці безпілотниками?
– З військової точки зору Росія набагато сильніша і заможніша держава. Ці два фактори неминуче впливають на те, що вони нас будуть випереджати. Та, думаю, співвідношення безпілотників вирівнюється, тому що перед моєю демобілізацією в штати структури нашої армії якраз вводили групи безпілотної розвідки. А раніше їх могли нам надати тільки волонтери.
– Вони ефективніше вашої звукової розвідки?
– Їх не можна порівнювати, тому що тут задіяні абсолютно різні принципи. Якщо запустити безпілотник вночі або в туман, то що він там побачить і передасть звідти? А, скажімо, особливості проходження звукової хвилі в тумані ще кращі. Ідеальних речей, щоб у всьому всіх замінити, немає. Наприклад, ті ж американці та англійці, які є законодавцями розвідтехніки, не відмовляються від тієї ж звукової розвідки, а продовжують її розвивати, – підкреслив Ігор Аркадійович.
Коротка справка. Луценко Ігор Аркадійович 1959 року народження. Служив в ЗСУ з серпня 2014 до квітня 2016 року. Має відзнаку командувача ОК «Південь» «За оборону Маріуполя».
