Запоріжанка Ніна Ярмаркіна на фронті з 2015 року. Сидіти вдома, коли знаєш, що потрібен там – це не для неї. Якщо б у нас чоловіки-медики стояли в черзі до кожного військового підрозділу, то, мабуть, жінок би там не було. Але, на жаль, основна маса медиків на фронті – це жінки. Їх дуже багато в ASAP, госпитальєрах, підрозділах ЗСУ та Нацгвардії
Діти з дорослими очами
Медиком в Запоріжжі Ярмаркіна працювала ще у 80-х роках, але згодом вони з чоловіком переїхали на Дніпропетровщину в смт Межова, де жінка влаштувалася у хірургічне відділення районної лікарні. Потім довгий час працювала в дитячому відділенні лікарні. Далі фельдшером на ФАПі (фальдшерсько-акушерський пункт), обслуговуючи півтори тисячі пацієнтів.
Перед війною подружжя повернулося до Запоріжжя, де згодом сталося нещастя з чоловіком – він сильно обгорів. Тож їй, як медику, довелося постійно доглядати за ним. На той час у нас розпочався вже свій майдан і Ніна в соцмережах прочитала, що терміново потрібні медики до Запорізької ОДА. Вона навіть не знала для чого, але, коли приїхала, дізналася, що в Шевченківському районі міста стоять 5 автобусів з донецькими номерами, набиті молодиками, і є побоювання, що станеться захват облдержадміністрації. На другий день о п’ятій ранку вони дійсно під’їжджали до ОДА, але, побачивши, скільки там людей, на силовий захват не відважились.
– Зараз кажуть, що був би захват, якби 50 «бандерівців» перед цим не ввійшли до ОДА. Хай будемо і «бандерівці», але ми патріоти свого міста і не дозволили тоді підняти триколори над Запоріжжям. Для нас це було справою честі, – говорить Ярмаркіна.
Тоді ж під час самооборони вона познайомилася з дівчиною, яка була разом з нею в медичному пункті, облаштованому в Запорізькій ОДА. А на початку 2015 року, коли розпочалася Широкінська операція, та зателефонувала їй і попросила про допомогу, оскільки там не вистачало медиків. Ніна запитала, чи можна спершу приїхати подивитись? Приїхала, подивилась… і залишилася під Широкіно аж до червня, коли відбулася перша її ротація. А тоді, прямо з Бердянського ж/д вокзалу, бійці «Азова» забрали її й повезли до селища Урзуфа (Магнушського району). Там новобранці видали військову форму, і о 14.00 вона вже вела прийом бійців в амбулаторії. Оскільки медикам доводилося працювати фактично на передовій, то там і було створено нову амбулаторію, яка б могла надавати першу допомогу бійцям: крапильниці, перев’язки, видалення з тіла дрібних осколків, лікування простудних захворювань і таке інше. Щось на кшталт польового шпиталю. Інколи Ніні та її колегам доводилось працювати з шостої ранку до пізньої ночі. Поранених приймали – скільки вистачало сил. Там вона вперше і побачила зовсім молодих хлопців, які їй у діти годяться, тож покинути свій пост запоріжанка вже не змогла.
– Я не знаю, як можна було, дивлячись, як іде дитина, якій 19 років, і в неї дорослі очі, бо вона бачила смерть і жах війни, не підтримати їх. Бодай щось зробити для того, щоб їм допомогти, – говорить вона.
Один з батів, який воює не за гроші
А добровольці «Азова» потерпали тоді не лише від ворожих обстрілів, а й окопного життя. У бійців були пневмонії, бронхіти, грип, отіти, контузії і т.ін. Тож все, чим їм могли допомогти в умовах амбулаторії, вони отримували. Тяжких 300-тих доставляли до Маріупольської лікарні швидкої медичної допомоги. В «Азові» був свій медичний підрозділ, в який входили медики й парамедики. Останні, до речі, пройшли дуже гарну підготовку в Естонії – хлопці-парамедики без відповідної освіти робили просто медичні шедеври на полі бою. Навіть не кожен досвідчений лікар міг би зробити це в тих умовах.
Під артобстріли Ярмаркіна вперше потрапила на другій своїй ротації з 8-им батальйоном «Аратта». Тоді медики знаходилися в самому Широкіно і проживали в підвалі, бо зазвичай з шостої вечора по українським позиціям починався артобстріл. Був уже кінець 2016 року. Били по ним з градів та мінометів великого калібру. Раніше бійців тут обслуговували хлопці-госпітальєри, які не завжди мали доступ до позицій. Тож комбат завжди мріяв, щоб у них був свій медичний підрозділ.
Як відомо, добробат «Азов» вивели з бойових дій ще в липні 2015 року. Після чого багато хто з бійців почав звільнятися з нього, тому що хлопці хотіли воювати, тож і переходили у підрозділи, які знаходяться на фронті. На жаль, те ж саме сталося і з «Донбасом». На той час їхнє місце вже зайняли Збройні Сили України, і добровольці та нацгвардія стали не потрібні. Тож у вересні 2016 року Ярмаркіна пішла з «Азову», а за нею ще двоє медиків, і всі троє опинились в «Аратті», де ще залишалися добровольці, які не отримували зарплату. Але вони воюють, бо захищають свою землю. Це добровольчий корпус Яроша, який не входить ні до ЗСУ, ні до Нацгвардії. Таких зараз залишилося тільки два – «Аратта» та Правий сектор. У них немає ніяких статусів, там зібралися люди, які просто воюють за свою землю.
– Там у хлопців настільки любов до своєї країни, що, коли дивишся на них, розумієш – не допомогти цим людям ти просто не маєш права, – говорить Ніна.
– А де зараз цей підрозділ воює?
(сміється) – Ну, їх там «нет»! (щось на кшталт «зелених чоловічків» – авт.). А загалом, ці хлопці постійно знаходяться «на нулі» від Донецька до Азовського моря. Добробати дуже допомагають Збройним Силам України й ті підрозділи, що з ними поруч, добре розуміють, яка це вилика підтримка. Бо ж не завжди на передньому краї вистачає людей, які можуть закрити всі позиції.
– Дякувати Богу, що я з ними познайомилася – не завжди зустрінеш такий менталітет у людей. А зараз я знаходжусь у Запоріжжі й інколи чую від людей: «А що ви там робите? Досить вам уже воювати! А чого ви там сидите?». Я одразу згадую тих хлопчиків, які зараз там, і тих, що вже не повернуться. Хочется кричати від безсилля, що досить багато ще людей не розуміють, чому ми там. Ну, добре, ми завтра повернемось додому, але війна прийде до вас – вона не закінчиться. На жаль, у нас немає таких екскурсій, щоб повезти і показати людям, що робить там «наш братній» народ.
Чому держава не може зробити те, що може Вася?
– Якщо дехто не розуміє тут, то що тоді говорити про дончан?
– Не знаю, чому, але, на жаль, наша країна програє інформаційну війну на всіх фронтах. Приміром, я приїжджаю на Дніпропетровщину в Межовський район (на кордоні з Донецькою областю – авт.), а там телевізор бере здебільшого канали Росії та ДНР. І це на території України! А із наших каналів пробиваються лише ICTV та ТРК «Україна» в чорно-білому зображенні. Перший Національний канал там просто глушать, бо у них, мовляв, стоять дуже сильні передавачі. Виходить, наша держава не може нічого зробити, а той же волонтер Вася Мезенцев із Запоріжжя, який зареєстрував радіостанцію «Тризуб-FM» і за власний та людський кошт наставив ретранслятори по лінії розмежування – може. Зокрема, вони стоять в Карлівці, під Широкіно й радіотрансляції йдуть з доволі якісним сигналом – їх слухають навіть на ворожій території в Макіївці. Запитання – чому велика держава не може зробити того, що робить Вася? Він може, а наше Міністерство зв’язку не може, – сміється Ніна.
Кому, що прилетить
– Скажіть, чи доводилося вам спасати бійців «на нулі»?
– Ну, звичайно, 300-тих вивозили. У нас була така ситуація, що поруч стояло одразу кілька підрозділів: 8 бат «Чорний туман» (підрозділ «Аратта»), морпіхи та інші. І ми були єдині медики, які знаходились в Широкіно. Тоді у будь-якій ситуації ми вивозили всіх наших бійців і не дивились, наш це чи не наш підрозділ. Ті, хто стояв «на нулі» – вони були всі наші, і ми везли їх в Маріупольський шпиталь «швидкої допомоги», – згадує медик.
Під час обстрілів та перестрілок по рації їм повідомляли, що є 300-тий, і медики забирали їх з пункту евакуації. А з поля бою поранених виносили на собі самі хлопці. В реанімобілі їм надавалася перша допомога, а від Широкіно до лікарні всього 20 хвилин ходу на автомобілі. Найстрашніше для медиків було не надавати першу допомогу й везти поранених до шпиталю, та коли чекали віповіді від колег після операції бійця – буде він жити чи ні.
– Куди у хлопців було більше поранень?
– По-різному: більше кінцівки, район легень та брюшини.
– А бронежилети не захищають?
– По всякому буває. Хтось і без бронежилета може бути, а якщо наступив на міну, чи розтяжку, то йде вибухова хвиля знизу і зачепає ноги, брюшину, руки… А якщо йде приліт, то і бронежилет не завжди може врятувати людину.
– Чи застосовував ворог кулі зі зміщеним центром ваги?
– Так. Були випадки, коли куля заходила в одне місце, а виходила Бог зна де, і доводилось ретельно шукати вихідний отвір. Особливо їх застосовували в ближньому бою. Але по тих позиціях, що в Широкіному, в основному були міномети, гранатомети та важка артилерія. Тут уже, кому що прилетить.
Коли, нарешті, ви до нас прийдете?
– Як до вас ставились місцеві?
– Як до нас, так і до війни вони ставляться по-різному. Навіть у самому Маріуполі, коли йдеш по вулиці, хтось обізве «фашистами» чи «карателями», і в той же час ми часто зустрічали бабусю, яка жила біля військової частини – вона завжди нас хрестила і казала: «Дітки, дайте я вас обійму».
– Можливо, тут діє етнічна ситуація?
– Не думаю. Колись на початку 2017 року в Маріуполі ми заїхали до магазину скупитися, бо наші хлопці дуже люблять вареники. Тож я звернулася до жінки-покупця, яка стояла поруч, щоб та порекомендувала нам кращу муку. А вона повертається і плаче. Спершу подумали, що їй погано – запропонували допомогу. Може, щось сталося? І вона почала розповідати, що сама із Донецька і вперше після окупації звідти вибралася. Їм розказували, як страшно їхати зараз в Україну, бо там «бандерівці». «А я, – каже, – цілий день гуляю містом, і тут так мирно та спокійно, бігають діти, в магазинах все є, і головне ж, у вас ціни які гарні». Вона плакала і питала, коли нарешті ми до них прийдемо? Я бачила жінку, якій було під 70, і очі наших хлопців, на які накочувались сльози…
Та в той же час, в глибокім тилу, є ще багато людей, які тільки й чекають, щоб вивісити у себе триколор.
Я не знаю, що ще повинно статися в нашій країні, щоб люди врешті-решт зрозуміли, що вони повинні бути єдині і щось спільно робити. Тому що війна, яка йде на сході, насправді відбувається в усій країні, бо ховають у Львові і Києві, Кривому Розі та Запоріжжі. І поки люди цього не зрозуміють, може статися ще більша біда. Скептики говорять, що у нас погана економічна ситуація, високі ціни та інші негаразди, але я не розумію, як можна порівнювати волю та мир у країні з ціною на кусок ковбаси?
№3 СтоматологиБійцям не потрібні ордени, – їм потрібне добре ставлення
– І це в той час, коли за вільну Україну воюють навіть представники інших народів?
– Так. Я колись спілкувалася з білорусами та росіянами, які приїхали сюди захищати нас. Вони говорять: «Як так?». Чому вони приїхали з розумінням того, що, якщо програє Україна, то й демократичні сили у них теж, а нашим людям байдуже. На фронті зараз вихідці з усіх куточків України – ми там єдина сім’я, де ти можеш довірити своє життя кожному. «На нулі» – Україна єдина. Ті хлопці, що з Криму, Луганська, Макіївки, хочуть повернутися додому – в український Донецьк та Луганськ. Там ніхто не ділиться на Схід та Захід, чи за політичними ознаками. Це тут, в тилу, люди діляться на політичні кучки та вигадують собі якихось кумирів в той час, коли потрібно єднатися й рятувати країну. Просто так не можна далі жити. Ззовні захищати країну є кому – хлопці з переднього краю не підуть і Україну не здадуть. Це і справа честі, і дуже багато крові нашої там пролито, щоб отак здати це все. Ніхто не віддасть і клаптика землі! Але у них повинен бути надійний тил. Щоб бійці приїздили сюди і бачили – їх поважають. Їм не потрібно співати дифірамби та чіпляти ордени – хлопцям потрібне добре, людське ставлення до того, що вони роблять заради нас.
– А на фронті вони отримують моральну підтримку? Можливо, артисти приїзджають?
– Так, і потрібно віддати належне тим артистам, які це роблять постійно. Є у Харкові, як вони себе називають, «Музичний батальйончик». Жінка, яка колись виступала в КВК, зібрала навколо себе артистів з усієї України, які бажають виступати перед бійцями. З ними їздить і Ваня Ганзера (переможець «Голосу країни»), гурт «Тріода» з Тернополя, який засвітився в «Х-факторі», гарна дівчина з чарівним голосом Неля Каблучка, яка влітку їздила на гастролі в Америку, щоб заробити гроші на волонтерську допомогу бійцям. Та багато інших артистів, які, починаючи з 2014 року, їздять на передньому краї вздовж лінії розмежування. А наші запорожці на чолі з Надею Мороз не тільки дають там концерти, а ще й наліплять бійцям силу-силенну вареників і там приготують. Багато хто ще підтримує бійців, бо вважає це за потрібне. Таким людям не потрібен піар – вони це роблять просто так.
– Оскільки на фронті залишається ще два «невидимих» добробати, то як же їх знаходять волонтери?
(сміється) – Ці знайдуть. Їм постійно допомагають волонтери Одеси, Харкова та Маріуполя. А маріупольці бійців взагалі балують – кожну суботу везуть хлопцям шашличок. Та й наші дівчата із Запоріжжя, коли я туди їду, часто телефонують, щоб передати їм соління, тортики та інші смаколики. Також добре допомагає їм Львів та Івано-Франківськ, і не лише їжею. Все, що мають українські добробати – це лише завдяки волонтерам. Є навіть волонтери, які працюють за кордоном та відкладають кошти, щоб надіслати сюди все необхідне. Приміром, медикаменти, особливо внутрішньо-кісткові голки, які у нас дуже дорогі. До того ж, вони одноразові, а одна коштує 150 евро – там трішки дешевше, – говорить медик.
Зараз Ніна Ярмаркіна сама знаходиться на лікуванні в Запоріжжі. Проте мріє якнайшвидше повернутися на фронт, оскільки всі думки й душа вже там, поряд з бійцями. Та вони її й самі вже там чекають: «Коли ви приїдете? Ми вже так борщу хочемо та ваших вареників!»