Дарина БУЦАНОВА
Мамо, ти завжди була сильною, навіть у найважчі випробовування твого життя. Та хто б міг подумати, що одного дня ти, одягнувши військову форму, залишиш нас, дорослих дівчат зі сльозами на щоках, зстрибнеш у потяг, промовивши наостанок: «Все буде добре. Зараз я там потрібна» та за покликом серця поїдеш на службу.
Для мене та сестри Насті життя поділилося на «до» та «після» АТО, адже туди відпустили найріднішу – нашу маму.
З початку Майдану ми уважно спостерігали за перебігом подій, які мали важливе значення для країни, для кожного українця. Спочатку за власними справами ( у сестри – навчання, в мене – маленька дитина) ми не одразу помітили, як все більше часу мама проводить, передивляючись новини по телевізору, читаючи матеріали у соцмережах. Ми знали, що у далекій юності її життя було пов’язано з армією, але не гадали, що через такий довгий проміжок часу, трагічні події у житті вона наважиться знову змінити туфлі на берці.
Справа всього життя
Армія у маминому житті з’явилася задовго до подій в АТО – в далеких дев’яностих. Тоді, після медичного училища, молода, цілеспрямована Наталія плекала мрію поїхати вчитися на судово-медичного експерта. Навіть почала вивчати різну літератури, готуючись до майбутньої професії. В останній момент з мрією довелось попрощатися – моя бабуся не змогла відпустити донечку від рідного крила. Довелося мамі йти відпрацьовувати на кафедрі у медичному інституті. Та й з цією роботою не склалося – розпочалась алергія на хімічні реагенти і знову довелося шукати місце у житті.
Йти працювати на підприємство, як колись батьки, було для Наталі найостаннішим варіантом розвитку подій. Всередині горіло велике бажання робити щось важливе, значиме, цікаве. Все це мама побачила у армійській службі. Так, у 22 роки вона стала телефоністкою міжміського телефонного зв’язку. До речі, як перспективний військовослужбовець мама зарекомендувала себе ще у медичному училищі під час військової підготовки. Тому до армії вона потрапила у званні молодшого сержанта. Через рік кар’єра пішла вгору, і наступні два роки вона пропрацювала писарем інженерно-авіаційної служби.
Та залишити перспективну кар’єру все ж довелося – вона зустріла тата та з’явилася я. На жаль, сімейне життя не склалося, і мама завчасно повернулася назад на службу, а мене залишила на бабусю, яка якраз пішла на пенсію. Життя пішло новим ритмом: робота – дім, дім – робота.
Дарунок долі
Все змінилося через два роки, коли у маминому житті з’явився мій вітчим – тато-Вова. Спілкуватися батьки почали на службі, хоча знайомі були з дитинства. Рудий, зеленоокий хлопець жив у сусідньому будинку. Батьки ходили в одну школу, щоправда вітчим був на кілька років старший.
У батьків були схожі долі: Володимир також був розлучений, щоправда не мав дітей. Він дуже мріяв стати батьком, тому багато часу приділяв мені: грався, гуляв та балував. Незабаром вони одружилися, й у мене мала з’явитися маленька сестричка. Тоді, мама знов залишила службу. На цей раз – на довгі 20 років.
У вітчима пішли просування по службі – він був льотчиком. Тато-Вова часто подовгу перебував у відрядженнях та, повертаючись, радував новими подарункам. Мені діставалося більше за всіх: найгарніші наряди, солодощі та іграшки.
Ми готувалися до найголовнішої події – скоро мала народитись маленька Настя. У планах було переїхати у нову, більшу квартиру, щоб щасливо жити дружньою сім’єю. Та доля розпорядилась інакше.IMG_0007
Безжальне небо
6 червня 1996 року роздався дзвінок, який назавжди змінив наше життя. Я мало що тоді розуміла, все, що пам’ятаю: крики, сльози, бабуся з мамою бігали по кімнаті. На тому кінці дроту голос промовляв страшні речі, від яких всередині все переверталося: «Ні!ні!ні»- виривалося з маминих уст. Та голос у телефонній трубці безжально продовжував повторювати слова, які наче гостре лезо впивалися у самісіньке серце: «Літак розбився»…
Подія сколихнула всю країну. Екіпаж ІЛ-76 київської компанії «Хеседа», до складу якого входив мій вітчим, не повернувся до дому з далекої Анголи. За офіційною версією: при зльоті відмовив один з двигунів і команда не впоралася з керуванням. Та було й багато інших припущень, які дарували сподівання на те, що хтось залишився у живих. Та надія танула, приходило усвідомлення. Так, у 27 років мама залишилась вдруге одна.
Впоратись допомогла моя бабуся Галя. Вона ж доглядала за нами, коли мама пішла працювати. На цей раз повернутися до служби вона не могла – там все нагадувало про втрачене життя. Довелось шукати нове місце – пощастило влаштуватися секретарем.
Робота допомагала відволіктись, забутися. Та все ж уночі, коли ми засинали, мама діставала єдину касету, на якій була любительська зйомка з останніх татових відряджень: з того боку екрану він посміхався та махав рукою. Втриматися не було сил, і серед ночі я прокидалася, бо чула її плач. Тихенько підійшовши, я клала їй на плече маленьку долоньку – тоді вона приходила до тями, пригадавши, що є для кого жити.
Піти, щоб повернутися
Багато років пройшло, і, як кажуть, «що було, те загуло». Звісно ми пам’ятаємо та не забуваємо татка. Але все життя наша мама була нам за обох батьків. І хоча зі спогадами про службу пов’язана найбільша трагедія всього її життя, думки повернутися до армії ніколи не полишали її.
Вирішальним став 2014 рік. Тоді мама залишилась без роботи, проте вона не сумувала – все стало на свої місця. Життя наче набуло нових сенсів – у голові була єдина думка про те, щоб якнайшвидше вирішити питання з документами, обстеженнями та їхати на службу. Мама підтримувала зв’язок з багатьма військовослужбовцями, волонтерами та завчасно знала, куди піде, – у 37-й батальон территориально оборони. Оскільки у медики через алергію йти не було сенсу, у нагоді прийшли багаторічні навички роботи з діловодством.
Вже три роки мама служить за контрактом, супроводжуючи свій батальйон і під час перебування на полігоні, і під час бойових дій. Щоправда про останнє вона ніколи не розповідає, щоб не турбувати.
Моя мама – Кривенченко Наталія Іванівна,старший сержант, діловод штабу 37-го батальйону територіальної оборони 56 окремої механізованої бригади Сухопутних військ України.