Рік тому, у середині березня, в Україні вступив в дію карантин, який Уряд ввів через пандемію COVID-19
Відтоді новими героями нашого часу стали лікарі, які ціною власного здоров’я та життя щодня вступають у бій з коронавірусом. Один із таких незламних бійців – лікарка Марина Скрипник.
З перших днів, коли перепрофільована під ковідний шпиталь КНП «Міська лікарня №7» стало приймати хворих на COVID-19, Марина Скрипник майже щодня буває в «червоній зоні». Свій телефон Марина Анатоліївна не вимикає 24/7 і знає всіх пацієнтів лікарні, а до «важких» приїжджає і у вихідні, і у свята. Річ у тім, що Марина Скрипник – заступник директора з поліклінічної роботи лікарні. А ще терапевт, який дуже любить свою роботу, і, як належно, виходить на чергування.
– Марино Анатоліївно, коли рік тому з’явився новий коронавірус, навколо нього було багато домислів, жахів та залякування. Чи було вам страшно першими в нашому місті вступити з ним у бій?
– Ніякого страху не було, адже ми чітко розуміли, що робити. Тільки-но наша лікарня була визнана як ковідний шпиталь, ми просто робили те, що було потрібно для цього – навчали лікарів інфекційному контролю. У достатній кількості мали дезинфікуючі засоби, захисні костюми, у нас був протокол, як лікувати хворих. Прийшов час, привезли перших пацієнтів, і ми зайшли в червону зону повністю готові.
– Пам’ятаєте, як це було вперше?
– Якесь хвилювання у перший «захід» у мене, звісно, було, але коли побачила пацієнтів (а їх привезли одразу близько 20 осіб), почалася звичайна робота: я – лікар, ось мій пацієнт. За рік ми вилікували багато хворих на ковід. Лікарня розрахована на 130 ліжок, зараз зайняті 84. На жаль, за час карантину були втрати… І кожен летальний випадок для мене – дуже болісний.
– Напевно, за цей час у вас склалася своя команда, що заходить у «червону зону»?
– Так, ми всією лікарнею туди зайшли, не лише стаціонарні лікарі, а й поліклінічні. В єдиному тандемі працюємо і з реаніматологами, і з лабораторією, і з рентген-кабінетом. Ми і до цього були дружним колективом, але зараз це надзвичайна підтримка та взаємовиручка.
До слова, на базі нашої лікарні розташована кафедра внутрішніх хвороб ЗДМУ. Тож із лікуванням важких пацієнтів нам дуже допомагають доктор медичних наук, професор Вадим Візір та доцент, лікар-пульмонолог Антон Садомов. Вони теж заходять у «зону».
– Чи не тривожить вас думка, що ви можете заразитися ковідом?
– За рік я не захворіла, бо працюємо ми повністю захищені. Лікарня придбала спеціальні пральні машини, тож навіть ті х/б піжамки, що надягаємо під захисний костюм, ми додому прати не носимо. Захисні костюми у нас одноразові, бахіли, двоє рукавичок, окуляри, респіратори. По спеціальній методиці одягаємося і роздягаємося. Коли виходимо, обов’язково кварцування та душ. До слова, щойно в Запоріжжі з’явилася вакцина, я одна із перших зробила щеплення. З нашої лікарні вакцинувалися 73 працівники. Адже коли щодня бачиш на власні очі, що це за хвороба, то жодних вагань та сумнівів робити чи ні щеплення, немає.
– Марино Анатоліївно, а як ваш щоденний ризик сприймають вдома?
– Донька закінчує школу. Вона все спостерігала рік, зокрема, як мені дзвонять з реанімації навіть вночі, і вирішила, що вступати до медуніверситету не буде. Сказала, що бути лікарем – це означає занадто сильно любити свою професію.
– Розкажіть, що за цей рік ви дізналися про коронавірус?
– Одразу як почали лікувати пацієнтів, зрозуміли, що там все не так, як при інших вірусних захворюваннях. Інший перебіг хвороби, інший ступінь важкость вірусної інфекції. COVID-19 дає багато ускладнень, вражає системи та органи людини. Гіпертонія, цукровий діабет, онкопатологія – всі супутні хвороби додають особливу важкість перебігу коронавірусу. Вік теж є ризиком для цього.
– Скажіть запоріжцям, як фахівець, чому потрібно носити в людних місцях захисні маски? Є від цього сенс?
– Безумовно є! Обов’язково захищайте себе в маршрутках та супермаркетах. І не забувайте дезінфікувати руки. Вважаю, що всі ми дуже хочемо повернутися в «доковідний час». Щоб всі хворі одужали, і сформувався колективний імунітет.
Читайте також: 3 історії запоріжанок, які не побоялись змінити життя на краще
