Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року українські військові частини, які дислокувалися в Олександрівську, зустріли з невдоволенням. Друга самокатна сотня відмовилася присягати Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського  і через два дні після огляду військовим міністром Рогозою Запорозького корпусу в Олександрівську була розформована. Козаки і старшини (офіцери) перейшли в інші частини або розійшлися по домівках.

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті стали відігравати багаті, в основному русифіковані верстви населення. У відповідності зі своїми вподобаннями вони почали пристосовувати під себе навколишнє середовище, надаючи йому вид дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на магазинах, які ще були українськими – зникали, залишалися російські. В’язниця в Олександрівську заповнилася свідомими народними робітниками, селянами, вчителями.

Під впливом негативного відношення до Павла Скоропадського політичні сили Олександрівська, роз’єднані політичними суперечками, почали об’єднуватися. Вільне козацтво під командуванням Івана Оліфера готувалося до збройного виступу проти представників нової влади, коли останні почали з’являтися у місті й вимагати визнання нової держави. На вимогу гетьманського повітового старости, щоб вільні козаки склали зброю, останні зібралися у своїй казармі й обставили її кулеметами. Можливий збройний конфлікт було зведено нанівець січовими стрільцями, які хоч і не були прихильниками П. Скоропадського, реальніше оцінювали політико-військове становище. Вони краще знали німецьку силу, впливи та їх плани. Було чітке розуміння, що за умови німецької підтримки гетьмана відокремлений виступ проти нього не матиме успіху й закінчиться розгромом повстанців. Оліфер прислухався до думки січових стрільців, розпустив свій відділ, а сам виїхав із Олександрівська.

Через кілька тижнів після гетьманського перевороту по всій території України почалася реставрація поміщицького землеволодіння. На села вийшли німецькі, австро-угорські та офіцерські каральні відділи, які контролювали ці процеси і займалися реквізиціями сільгосппродукції. Селянство, доведене до відчаю, почало об’єднуватися в повстанські загони і чинити опір. Були спроби залучити до антиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС в околиці Дніпровських порогів. Спочатку командування стрільців заявило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція Вільгельма фон Габсбурга дозволила “зам’яти” цей непослух наказам керівництва, і проти УСС не застосовували дисциплінарних заходів. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв’язок з повсталими і, “зібравши так собі про око дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля”.д

Зростаюче невдоволення державою П. Скоропадського породжувало різні опозиційні течії і рухи, які інакше бачили майбутнє України. Серед українських соціалістів зріла ідея організувати повстання проти гетьманського режиму і передати владу Вільгельму фон Габсбургу як новому гетьману України. Цю ідею підтримав і Петро Болбочан, який висловив готовність надати для цих цілей підконтрольні йому військові частини. У силу ряду обставин, зокрема, з причини несприятливої політичної ситуації архикнязь Габсбург цю ідею відкинув. Для Болбочана ж ця історія мало не стала фатальною: одного разу Україну облетіла новина, що командир Запорізької дивізії підняв повстання проти Скоропадського, захопив Олександрівськ і проголосив себе новим гетьманом. Для того щоб “зам’яти” цю справу, полковнику довелося терміново їхати до Києва на аудієнцію до вищого керівництва.

Взагалі Болбочану завжди “щастило” з “доброзичливцями”. Одного разу хтось з керівників Катеринослава доніс командуванню австрійських військ, що біля Олександрівська знаходяться якісь більшовицькі війська, і попросив їх знищити. Не здогадуючись про провокацію, австрійці почали наступ на позиції запорожців з правого берега Дніпра. Спираючись на дані розвідки, Болбочан зі штабом виїхав назустріч союзним військам і в процесі переговорів звів ситуацію нанівець.

Безрозсудна політика Павла Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, беручи до уваги національність січових стрільців і знаючи про їх вплив серед місцевого населення, вирішило використовувати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграда (Кіровограда). У першій половині червня туди з Олександрівська була відправлена група Вільгельма фон Габсбурга. У червні ж у напрямку Слов’янська вибули і запорожці.

Населення Олександрівська слабо підтримувало державу Скоропадського, тому антигетьманське повстання Директорії отримало тут активну підтримку. 17 листопада 1918 року козаки, розформовані свого часу за небажання присягнути гетьманові, зібралися в Олександрівську. Для отримання зброї легальним шляхом записувалися в сторожову сотню, яку очолювали колишні вільні козаки. Семінаристи і вільні козаки без бою обеззброїли Державну варту (гетьманське МВС), яка налічувала 50 осіб. Місто опинилося під владою повстанців, з ближніх сіл почали прибувати значні загони, але вони були погано організовані, гостро відчувалася нестача зброї. З кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк Армії УНР. 24 листопада 1918 року старшиною Новицьким у міську управу Олександрівська було направлено лист, в якому вказувалося, що всі військові частини, які не визнають Директорію УНР, підлягають розформуванню, що і сталося з місцевим гарнізоном. Замість нього був створений 1-й Хортицький курінь Вільного козацтва, який був законною військовою частиною міста. З цих причин було потрібно, щоб всі кошти, передбачені на утримання військ, направлялися в Хортицький курінь.

Відбулося реформування місцевої адміністрації. Українська революційна рада Олександрівська 20 листопада 1918 року відновила діяльність міської думи, яка зібралася у складі, обраному ще при Тимчасовому уряді. Міським головою став М. Попов. 26 листопада на позачерговому засіданні думи було прийнято рішення про обрання повітового комісара УНР, яким став гласний думи О. Лазаренко. Останнім, зокрема, 10 січня 1919 року було підписано оголошення до жителів Олександрівська і повіту про введення з 26 січня державної грошової одиниці – гривні, “яка містить вісім цілих сімсот дванадцять тисячних (8,712) долі щирого золота. Гривня поділяється на сто шагів; ДВІ гривні складають карбованець”.

Після встановлення влади Директорії активізувався військово-політичний рух. У республіканські війська записалося багато молоді і семінаристів. Житель міста М. Носик згадував, що вчительська семінарія була змушена закрити свої старші класи через брак учнів.

З Олександрівська на підмогу катеринославським вільним козакам вислали невеликий, але дуже добре озброєний загін з кулеметами і двома гарматами (всього – дві сотні козаків). Олександрівські козаки брали активну участь у боях з прихильниками білогвардійського руху 8-го корпусу армії гетьмана Скоропадського, які відмовилися виконувати накази республіканської влади. Олександрівські козаки також не дали частинам 8-го корпусу, які з Катеринослава просувалися до Криму для з’єднання з білогвардійськими військами, переправитися через Дніпро в районі свого міста. Відповідно до спогадів офіцерів 8-го корпусу, весь район Кічкаського мосту і особливо сам міст охоронялися сильними загонами українських військ. Крім того, сам міст був замінований. Все це змусило білогвардійців просуватися далі правим берегом Дніпра в пошуках зручного місця для переправи.

Невдачі на полях дипломатичних битв, як і інші об’єктивно-суб’єктивні чинники стали причиною того, що влада Директорії УНР не змогла закріпитися на території України. І якщо після повалення гетьмана та оголошення мобілізації до війська прибуло багато патріотично налаштованих молодих людей, то грошей на їх утримання, зброю і одяг не було. Мобілізована молодь стала розходитися, а Хортицький полк вибув  з Олександрівська. Вільні козаки під впливом махновської агітації роззброїли старшин і приєдналися до анархічної Революційної повстанської армії.

В Олександрівськ повернулася більшовицька влада, яка продовжила політику репресій проти неугодних. “Роботи” було настільки багато, що розстріли відбувалися на міському кладовищі і біля паркану заводу “Дека” (сьогоднішній “Мотор Січ”) посеред білого дня.

І незважаючи на те, що червоні в Олександрівськ цього разу повернулися всерйоз і надовго, боротьба за відновлення української державності у формі УНР не припинилася. На даному етапі вона придбала інших форм, а крім повстанців-анархістів, у нашому краї з’явилися повстанці-державники.

Автор: Юрій ЩУР, кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”