Командир гармати гаубично-артилерийського дивізіону 55-ої бригади сержант Пилипенко за контрактом перебував в зоні АТО три роки. З боями виходив з Дебальцевського «котла», має медаль «За вірність державі», контузію та часткову втрату зору. Нещодавно він повернувся і першим на сторінці «ЗС» заговорив про той безлад, який почався в армії з появою, так званих, «піджаків». Але найбільше йому болить доля мами, яка після інсульту перебуває в Запорізькому геріотричному пансіонаті. Ярославу запропонували її забрати і дали термін – до 20 грудня. Але ж їх будинок згорів, а у хлопця немає навіть роботи…
«Гражданка» та перше хрещення вогнем
Їх сім‘я жила в селі Воздвижівка Гуляйпольського району, де мама багато років працювала вчителем. Батько пішов від них, коли Ярослав вчився в 7 класі. Тоді вони з мамою переїхали в Юліївку до родичів. Проте син дуже просив батьків, щоб ті помирилися, і згодом вони повернулися до Воздвижівки, де навіть купили будинок. Але батько знову покинув їх. На той час Ярослав уже закінчив навчатися на фінансиста в Василівському коледжі, влаштувався в Запорізьке обласне управління Ощадбанку і заочно вступив до університету (ЗНТУ) на відділення «фінанси та кредит». Проте у мами була тяжка форма цукрового діабету, і йому довелося повернутися в село. Став охоронцем – це єдина робота, яку йому там могли запропонувати.
Коли хлопцю було 20 років, перед Новим роком їх будинок згорів. Чому? До цього часу ніхто не знає. Ярослав якраз спав після нічної зміни, і, щоб вибратись з палаючого будинку, йому довелось вибити вікно. У пожежних, що приїхали на виклик техніка виявилася несправною. Поки налаштовували, дах уже просів.
– Коли батько нас покинув, я з’якшався з недоброю компанією: курив, пив на дискотеках, – розповідає Ярослав. – А одного разу вихожу на вулицю, а у мами трапився приступ – вона лежала посеред двору. Я хотів її підняти, а не вийшло. Зрозумів, який з мене мужик, якщо навіть цього не можу.
З того часу хлопець бросив палити, пиячити з дружками і зайнявся своєю фізпідготовкою. А коли набрав фізичну форму вирішив піти в армію. Підписав трирічний контракт і став служити в Запоріжжі в 55-ій бригаді. Згодом за ними приїхали хлопці зі славетної 1 батареї і повезли в Дебальцево. Спершу Ярославу там навіть сподобалось, оскільки гадав, що доведеться з автоматом повзати під кулями і кожного дня бачити кров, а вийшло, що вони були як охоронці.
Пилипенко– Та згодом все в один момент перетворилося на ад, – згадує Пилипенко. – Таке враження, що сепарам сказали, тут погані хлопці з п’ятдесят п’ятки і стріляйте саме сюди. По нам били цілими касетами з Градів (до 40 двухметрових снарядів – авт.), а потім підключились міномети. Я навіть фільмував з окопу все на мобілку, – поруч пролітали уламки, і мене командири, звичайно, лаяли за це. Ми всі, окрім офіцерів, жили в одному наметі – близько 50 чоловік. Та коли почались артобстріли, більшість перейшла в бліндажі, а ми вчотирьох залишались ще в наметі. Два вже покійних командира гармат Саша Говоруха і Женя Дужик, Толік та я.
– Ті самі Говоруха і Дужик, про яких так багато писали в ЗМІ?
– Так. Ми якраз сиділи біля буржуйки, і тут прямо в ноги Дужика прилетів двометровий снаряд від Граду. Женя загинув на місці. Не знаю, як дізнались, але згодом якийсь сайт повідомив, що Саша помер в шпиталі Красноармійська, а мене контузило. На Гуляйпільщині про це дізналися, і у мами стався інсульт. Вона лежала в реанімації гуляйпільської лікарні, я приїхав і зрозумів, що допомогти їй там не зможуть. Зараз вона в Запорізькому геріотричному пансіонаті – у неї великі проблеми з пам’яттю та інші розумові відхилення. Після демобілізації я знову приїхав до неї, і мені соцпрацівники сказали, що Департамент дав термін до 20 грудня, а потім я повинен її забрати. А у мене ні житла, ні роботи, після контузії сильно падає зір…
Дебальцевський «котел»
– Ви були командиром гармати. Кого вам доводилось обстрілювали?
– Ми виїжджали на бойові чергування в пошуках артилерії противника. Але в основному прикривали 79 бригаду, у якої проходила ротація військових. Та бувало, що ловили колонну таких артилеристів, як ми самі. Звичайно, обстрілювали їх.
– А в Дебальцево дісталось уже вам?
– Так. Коли «котел» зачинився, і ми на два тижні опинились в оточенні, по нам уже танки прямою наводкою стріляли. Нам дали команду витягувати гармати, але на той момент це було неможливо, і їх довелося знешкодити. Ми витягували деталі, які нічим замінити неможливо, як і виготовити теж. Забрали їх із собою і позаганяли по два снаряди в кожен ствол – дістати їх звідти нереально. Такі гармати, зазвичай, вивозять в поле і підривають. До речі, російські контрактники потім ходили і знімали відео, що ми їм залишили гармати, які коштують купу грошей. Але ніяка з них уже була непридатна. У нас тоді дві навіть вийшли з ладу під час бою, бо ми в день вистрілювали по 600-700 снарядів.
Ярослав не дуже любить згадувати бойові дії, та в його пам‘яті, звичайно, закарбувалось, як взимку 2015 року виходили з «котла». Разом з 55-ою виходила з оточення і 128 гірсько-піхотна бригада із Західної України. Їм спершу розповідали, що нібито наше командування домовилося з російським, щоб відходили асфальтом, мовляв, буде «зелений коридор». Але комбати, пам‘ятаючи про Іловайськ, цього не дозволили. Тож відходили хто як міг. 55 бригада пішла своїм шляхом. Відходили вночі: піхотинці зі 128-ої пробивали їм шлях, та коли заходили в якесь село, починався жахливий артобстріл. БТРи від шаленного вогню, на очах бійців «зварювались, як пельмені». Тих піхотинців, що виживали запоріжці підбирали з собою.
– Пам‘ятаю, до нас підбігло 4 чоловіки, один роздітий на ньому лише тактична сорочка та бронежелет, – згадує сержант. – Вони були всі брудні, в крові. Ми віддавали їм свій одяг. В наступному селі я зрозумів, що більшість нашої техніки вже підбили.
– А скільки людей там полягло? Потім дізналися?
– Надзвичайно багато. Пам‘ятаю, коли вирвалися з одного села і повернули ліворуч, наткнулись на сепарський блок-пост, де стояло дві САУ (самоходна артустановка). І наш танк на повному ходу розвернув башню і точно влучив в них. Це просто було не реально. Тоді ми зрозуміли, що можливо і вирвемося зі смертельного котла, бо поруч з нами такі професіонали. Та доїхавши до посадки, ми нарвалися на цілу купу сепарів, які на нас тільки й чекали. Їх там було декілька сотень. Звичайно, стало страшно – кулі по машині цокають. А потім я розізлився. Нічого собі, думаю, на моїй землі по мені стріляють якісь російські бомжі. І ми, тоді молоді та необстріляні, стали до бортів і почали їм відповідати. Я тільки 9 ріжків з АКМ випустив. А позаду нас їхала машина, де прапорщик Цьокало із Гуляйполя, взагалі з двох автоматів по них гатив. Звичайно, було видно, як з наших БТРів за борт падали люди, але підбирати їх було ніколи – якщо станеш, ти мішень.
В армію пішли заробітчани
– Повернутися знову на контракт немає бажання?
– В армії життя гарне тим, що там є друзі, на яких можна покладатись. Але є і офіцерський склад, який отримав звання лише за те, що раніше мав цивільну вищу освіту. Вийшов наказ, в кого є вища освіта, йде на 2-місячні офіцерські курси, і ти вже молодший лейтенант. А як, приміром, фізрук, який пройшов віськову кафедру в універі, може командувати солдатами в бою? Їх призначають старшими офіцерами батареї, ми виїжджаємо на вогневу позицію, а вони не вміють навіть зорієнтувати батарею. Потім наказують сержантам іти орієнтувати батарею замість них. А коли повертаємось на місце дислокації, вони з сьомої ранку наказують тим же сержантам іти і чистити з бійцями посадки від бруду, бо повинна приїхати якась комісія, – гнівно говорить Ярослав.
– Сержанти, які пройшли Дебальцево, вже всі звільнились. Зараз в армію ідуть переважно заробітчани. Ті, хто раніше їздив у Польщу, тепер їдуть на заробітки в ЗСУ. Новачки там пьют, гуляють, і їм нічого не заподієш, бо якщо вліпеш догану, це минус 10% від їх зарплатні. Вони відмовляться працювати – у цих офіцерів зараз такий принцип. Всю роботу вони намагаються спихнути на сержантів, а в разі чого можуть і підставити. І вже догани та відрахування від зарплатні отримуємо ми. Після цього я сказав, що більше контракт підписувати не буду. Ті офіцери, що пройшли з нами Дебальцево, отримали підвищення і перейшли вже служити в інші місця, а нам поприсилали так званих «піджаків», які навіть людьми керувати не вміють. Пішла рознузданість. А у артелиристів колективна робота – якщо один бієць напився, гармата вже не вистрелить.
– Вважаєте, що такі частини можна брати «голими руками»?
– Не можна, тому що ще залишилось багато бійців, які підписали контракт на початку 2014 року. За наказом Президента, після закінчення контракту вони повинні служити ще 18 місяців. Я не скажу, що зараз в армії зовсім немає людей, які дійсно намагаються їй допомогти, але в основному, це заробітчани.