На початку 1920-х років на території нашої області ще давалися взнаки відгомони повстанської отаманії. Повстанські загони для нашого краю – явище більш ніж природне, враховуючи багаторічну діяльність Нестора Махна і Вільних козаків під час Української революції. Звичайно ж зараз ведемо розмову лише про відгомони, оскільки основні сили повстанства були знищені до 1921 року. Тим не менш, боротьба за відновлення УНР хоч і спорадично, але тривала. Так, 1922 року радянським органам держбезпеки вдалося виявити підпільну петлюрівську організацію у Веселівському районі Мелітопольського повіту.

Протягом 1923 року радянські органи влади і державної безпеки на кордоні сучасних Запорізької та Херсонської областей постійно «турбував» вільнокозацький повстанський загін імені Тараса Трясила (відомого козацького отамана) на чолі з отаманом Грищенком. Київський губернський відділ ГПУ серйозно вважав, що командир трясилівців був «одним из последних представителей партизанско-повстанческой деятельности».

Серед причин згасання діяльності українського повстанства можна назвати зміну в настроях його основної соціальної бази – селянства. «Пацифікація» настроїв селянства була викликана не в останню чергу репресивними заходами радянської влади. Зокрема, в 1921 році Раднарком України, активізуючи боротьбу з «бандитизмом», прийняв постанову про введення системи відповідачів. Згідно з цим, в кожному селі з числа авторитетних жителів, фактично соціальної бази антибільшовицького опору, призначалися відповідачі, які повинні були стежити за появою підозрілих осіб і своєчасно інформувати про це представників влади. Також вони повинні були не допускати пошкоджень телефонно-телеграфних ліній, залізничного полотна, мостів та інших споруд. У разі недотримання цих вимог санкції були жорсткими: штрафи, ремонт пошкоджених ділянок за власні гроші, розстріл із конфіскацією майна. До цього додалося створення в 1921 році системи інформаторів. Відповідно до вказівок центрального Надзвичайного Комітету, рекомендувалося в кожній державній установі, кожному селі підібрати надійних інформаторів, які повинні були стежити за підозрілими особами і вивчати політичні настрої населення.

Середина 1920-х років характеризується відносним «затишшям» антирадянського опору, в тому числі і в Запорізькому краї. Введення НЕПу, українізації, створення нібито суверенної Української Соціалістичної Радянської Республіки викликали в широких колах української громадськості сподівання, що український народ перебуває в новій епосі своєї державності – національній за формою і соціалістичній за суттю. Але вже з жовтня 1928 року ситуація починає змінюватися. У цей час була проведена хлібозаготівельна кампанія, яка мало відрізнялася від політики «воєнного комунізму». Цей, як і інші прояви чергової зміни курсу радянського керівництва, стали причиною нової хвилі руху опору. Принагідно зазначимо, що в рамках хлібозаготівельної кампанії Запорізьку область відвідав тодішній перший секретар Московського комітету ВКП(б) В’ячеслав Молотов. 1 січня 1928 року він прибув до Мелітополя та провів відповідну роботу в окрузі, «нажимал вовсю, чтобы выкачать хорошенько хлеб», постійно повторюючи, що «крестьянин должен дать взаймы».

Примусовими хлібозаготівлями і селянською позикою тощо режим поступово «електризував» селян і досить було іскри, щоб село в черговий раз вибухнуло. Спочатку опір проявився, в основному, у «волинках» і «бабських бунтах». Хвиля останніх навесні 1928 року пронеслася по всій радянській Україні, набуваючи в деяких регіонах масового характеру.

Особливу стурбованість влади викликали антиколгоспні демонстрації, які часто набували характеру відкритого збройного протистояння. Збройні демонстрації, які можна було придушити лише за допомогою військових частин – щось більше ніж бунти та виступи. Роберт Конквест називав їх величезними збройними повстаннями, які нагадували про події «першої селянської війни 1918-1922 років». За деякими підрахунками, в 1930 році в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 000 осіб.

Пік повстань припав на першу половину 1930 років. У цей час радянський уряд вчинив найбільш жорсткі репресивні заходи проти селянства, яке відповіло бунтом. За кількістю бунтів Україна стала лідером: лише в березні 1930 року тут було зафіксовано 2 945 виступів. До 10 березня антирадянські повстання охопили 18 округів (110 районів). Антиколгоспний опір в українському селі загострювалося національним питанням, яке підсилило згуртованість селян, особливо коли організатори колгоспів належали до інших національностей (в основному – росіяни чи євреї). Значна частина повстань проходила під гаслами повалення радянської влади і відновлення незалежності України.

У Запорізькому краї протистояння влади і селян вилилося головним чином в «бабські бунти» і «волинки». У с. Кам’янка Запорізького округу близько 600 селян більше двох годин блокували будівлю райвиконкому, вимагаючи хліба. В інформаційному зведенні ГПУ наголошувалося, що серед мітингарів були чутні антирадянські вигуки. Хвиля «бабських демонстрацій» охопила всі районні центри Мелітопольського округу. Ці виступи були придушені співробітниками ГПУ та міліції за допомогою масових арештів.

«Волинки» проходили в селах Санжарівка (тепер Полтавка), Марфополь Гуляйпільського району, Новоданилівка і Хитрівка Оріхівського району. Участь у цих подіях взяло до 100 осіб. Масові виступи відбулися в Запорізькому та Михайлівському районах: Розумівка (5 «волинок», 400 осіб), Мар’ївка (1/200), Біленьке (2/300), Любимівка (2/450) і Широке (5/1500). У деяких населених пунктах виступало по 20-30 активістів. Найбільший виступ відбувся під с. Широке, він тривав півтора місяці. На ліквідацію селянських заворушень виїжджала оперативна група НКВС. Було заарештовано 9 активістів, з боку селян була спроба роззброїти військових.

У липні 1930 року в с. Михайлівці близько 1000 осіб виступили проти незаконних дій органів держбезпеки. Після розгрому овочевого магазину ця акція поширилася на ближні села.

На станції Пришиб Михайлівського району близько 200 жінок, доведених до відчаю, при вантаженні борошна стали розбирати його по домівках. Загін міліції, який прибув для наведення порядку, був побитий селянами.

Можливо, такі випадки обструкції органів правопорядку були не поодинокими. Зокрема, серед рішень Колегії НКВС УРСР 10 червня 1929 року, яка була присвячена стану боротьби з кримінальними злочинами (куди було віднесено селянську антирадянську активність), була актуалізована необхідність переозброєння, «принимая во внимание очень плохое состояние с вооружением милиции».

Тиск на селянство і далі виправдовувався необхідністю досягти найбільших темпів зростання важкої промисловості. Відповідні завдання були поставлені і перед ГПУ. У травні 1928 року Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову, згідно з якою «зважаючи на серйозне пожвавлення антирадянської, куркульської діяльності на селі, зокрема у зв’язку з частковим недородом і пересівом, особливо в степових округах (Запорізький, Мелітопольський, Херсонський тощо)» необхідно було здійснити ряд заходів. ГПУ повинно було шляхом репресій посилити боротьбу з активним антирадянським елементом у селах, зокрема з колишніми поміщиками і поліцейськими, священиками, куркулями. Крім того, необхідно було посилити боротьбу з організованими антирадянськими групами (монархісти, сіоністи, українські націоналістичні елементи). Останнім приділялася окрема увага. У червні 1928 року керівник ГПУ УСРР Всеволод Балицький надіслав генеральному секретарю ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу доповідну записку «Про пожвавлення української контрреволюції», де провідною ідеєю було загострення уваги партії на активізації українських націоналістичних сил, зокрема на селі. Така ситуація вимагала негайного втручання, що знайшло своє відображення в різного роду великих кримінальних справах і гучних судових процесах.

Й. Сталін у звітній доповіді XVII з’їзду партії про роботу ЦК ВКП(б) 23 січня 1934 року наголосив на недооцінці небезпеки українського націоналізму, що призвело до його зросту й «этот уклон стал главной опасностью». Вирішення цієї «проблеми» за Й. Сталіним виглядало наступним чином: «Вопрос о главной опасности в области национального вопроса решается не пустопорожними формальными спорами, а марксистским анализом положения дел в данный момент и изучением тех ошибок, которые допущены в этой области».

Очевидно, «марксистським аналізом» займалися безпосередньо органи держбезпеки.

Юрій ЩУР, кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”