Віктор Кривоносов з дитинства захоплювався козацьким минулим, навчався в Запорізькій школі-інтернаті «Січовий колегіум», ходив в експедиції на розкопки, а пізніше, закінчивши істфак ЗНУ, став археологом. З 2007 року він працював у Національному заповіднику «Хортиця», де освоїв мистецтво дзвонаря. Так було до грудня 2013 року, а потім почався його майдан
«У тебя только эта резиновая палочка? Смотри, какой смелый мальчик!»
Віктор їздив до Києва і став активним учасником Майдану. Це перевернуло його внутрішній світ і дало поштовх до більш активної громадської діяльності. У кінці лютого 2014 року (після Майдану) він повернувся до Запоріжжя.
– Коли я побачив, як на Майдані одні люди стріляють в інших – для мене це було шоком. Але ще наприкінці січня нам, історикам, стало зрозуміло, що все це так не закінчиться. І вочевидь, скоро почнеться війна, – говорить Віктор.
Тож січовики почали до неї морально готуватися і думати, де будувати лінію захисту – на правому березі Дніпра, чи все ж таки на Хортиці. Він із товаришами став на захист обласної держадміністрації, де почали формуватися різні утворення самооборони. Зокрема Хортицький полк, де перша рота переважно складалася із співробітників заповідника «Хортиця». Віктор, незважаючи на молодий вік, був старшиною. Вони почали вивчати військову справу і тренуватися. Були одними з ініціаторів того, щоб наша влада створила нарешті блок-пости на території області.
– Ми взяли собі Василівський напрямок і у вільний від роботи час несли службу на блок-посту, – розповідає Віктор.
– Чи були випадки затримання?
– Так. Неодноразово затримували навіть бандитів зі зброєю, що їхали з боку Крима. Можливо, вони і не були сепаратистами, а звичайними місцевими бандитами, але випадки такі траплялися. До речі, у нас самих там зброї не було. Коли бандити трішки оговтались і почали розглядати нас, то один виходець із Кавказу каже: «Слушай, мальчик, у тебя что, нет оружия? Только вот эта резиновая палочка, да?». І каже своєму «подельнику»: «Вах! Смотри какой смелый мальчик!».
– Так і несли далі варту без зброї?
– Я потім придбав собі легальну мисливську зброю і далі ніс із нею варту на цьому блок-посту. Це тривало до січня 2015 року, поки я не вирішив захищати країну на більш серйозному рівні. Хотів спершу потрапити до своїх друзів у 55 артбригаду, але через певні нюанси з військкоматом, оскільки строкову службу за станом здоров’я я не проходив, потрапив до Національної гвардії. Думаю, Бог з ним, повістка прийшла, піду, відслужу, тим паче, що там передбачалася відправка в зону АТО. І я дійсно просидів в окопах 9 місяців від строку своєї служби. 2 місяці під Талаківкою і ще 7 в іншому місці.
2 місяці між двома батареями
– По ваших окопах велись обстріли?
– Здебільшого снаряди літали над нашими головами, оскільки ми знаходились між артилеріями супротивників. Досить моторошно, коли розумієш, що на висоті кількасот метрів над тобою летять снаряди, які просто розривають небо. Після кожного артобстрілу з нашого боку ми займали підземні позиції, так як москалі зазвичай починали бити з гармат у відповідь. На щастя, у них не досить вправні пушкарі, бо постійно мазали по цілях.
– Хто перед вами стояв? Яка дивізія?
– Цього ми не знали, бо нас розділяло мінне поле і безпосередніх контактів з ними не було. Окопи ворога знаходились від нас у кількох кілометрах. До деяких наших позицій намагалися підходити ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи – авт.). Зазвичай це відбувалось під покровом ночі. Вони йшли до нас групами по 7-8 чоловік з метою збройних провокацій, але завжди отримували гідну відсіч ще на джентльменській відстані від окопів.
– А чи зав’язувались у вас більші бої?
– Ні, бо ми не стояли на вістрі атаки. За документами наш підрозділ значився як батальйон з охорони порядку, але, тим не менш, був направлений у зону АТО. А завдання стояло – утримувати позиції. Під Талаківкою це була лінія оборони десь у 6-7 кілометрів. А вже на другій моїй ротації це була друга лінія захисту, де наш батальйон розтягнули на добру сотню кілометрів. У мене був ВОП (взводний опорний пункт) на 7-8 чоловік. А найближчі до нас ВОПи були один на відстані 3 км, інший – 7 км. Лінія оборони хоч і друга, але Мар’їнка, де йшли бої, була поруч. До того ж, наш батальйон і на другій лінії потрапляв під мінометні обстріли. Були і провокації, коли з машини, яка проїжджала повз ВОП, могли запросто випустити в бік варти кілька автоматних черг і поїхати собі далі.
– А скільки взагалі у нас ліній оборони?
– Три. Звичайно, що перша лінія найбільш щільна, друга трішки рідша, а третя вже як підтримка. Але всі вони однаково потрібні, тому що, як не буде 2 і 3 лінії, то перша може «посипатися». Бо це тил і можливість здійснювати ротацію та розташовувати техніку.
Бліндаж власними руками
– Які у вас там були умови побуту?
– Ті, що самі собі створили, ті і були. Коли приїхали на другу ротацію, то побачили перед собою бетонний бункер, де не було ні вікон, ні дверей. Взагалі нічого – тільки на землі трішки посипано соломки, на якій і спали колись попередні вояки. Приїхав командир і каже: «Думайте собі, що хочете, але скоріш за все ви тут до весни». А це було 9 вересня. Ми сіли з товаришами, почухали потилицю і вирішили, що потрібно якось обживатися. Скинулися коштами, купили будівельні матеріали, щось ще допомогли волонтери та місцеві…
– А де ви там брали готівку?
– О, це була проблема! Звичайно, нам перераховували на картки матеріальне забезпечення військового та надбавку за АТО, але найближчий банкомат був аж у Курахово. Тож споряджали одного з бійців, який відстоював там величезну чергу, тому що в місто з’їжджалися не лише військові, а й мешканці непідконтрольних територій, які теж хотіли отримати якісь виплати. За свої кошти ми самі відремонтували бліндаж, поставили двері, змайстрували вікна, побудували тамбур, який накрили очеретом. Усередині бліндажу побудували двоповерхові лежаки.
– А буржуйку вам хоч дали?
– Ту, що дала армія, в бліндаж заперти було неможливо – надто велика. Тож із буржуйкою допомогли волонтери. Зокрема, Умід Джуракулов – відомий запорізький таджико-бандерівець, який багато ще що нам передав.
– Хто ж вам їсти варив?
– Я за фахом археолог, і польові умови для мене не в диковинку. Ми ще побудували собі напівземлянку для кухні, де і обідали та вечеряли. Всі, хто до нас приїздив, лише дивувалися, наскільки все гарно обладнано. Ми навіть один із бліндажів прилаштували для лазні, бо армія нам пропонувала їздити митися за 50 км. На жаль, віників наламати було ніде, бо поруч росла лише гледичія, а з неї віники погані – одні колючки.
Підтримка всієї України
– Новий 2016 рік ви зустрічали на фронті, чи відчували свято?
– Так, бо до нас приїхали волонтери. Коли стояли під Маріуполем, до нас приїжджали місцеві волонтери, з якими в нас зав’язалися теплі, дружні стосунки. Так от, навіть коли ми переїхали на північ, на місце другої ротації, за 80 кілометрів, вони нас не покинули. Привозили нам смаколики та щось домашнє. Це завжди приємно і потрібно, бо армійська їжа досить одноманітна. Але найважливіше – це звичайне людське спілкування. Адже коли стоїш безвилазно на одній позиції вже п’ятий місяць, звичайно, хочеться бачити й інших людей. А на Новий рік до нас привозили вертеп маріупольські волонтери: Софія Войкова, Катя Сухомлінова, які співпрацюють з деякими волонтерськими організаціями із Західної України. Тоді вони показали нам ціле театралізоване дійство – український вертеп прямо на позиції. А приїхали до нас студенти і молодь із Львівської області. До нас приїздили в різні часи і волонтери з Тернополя, Івано-Франківська, і це дуже позитивно впливало на нас. Бо розумієш, що ти не один, що тебе підтримує вся Україна. Навіть спілкуючись телефоном чи через Фейсбук, розумієш, що ти в донецькому степу не сам, і це допомагає вистояти.
– Так ви і ялинку поставили?
– Ні, але бліндаж і кухню прикрашали – повісили там барвистий дощик та ялинкові іграшки. А свято, до речі, ми самі місцевим жителям намагалися влаштувати. Поруч із нами знаходилося село, і що цікаво, воно було здебільшого україномовним. Я запропонував бійцям показати, що український воїн – це «воїн світла», який несе щастя і добро в кожну оселю. Тому тим, хто потребував допомоги, ми намагалися її надати. Кого «підігрівали» надлишковими продуктами, кому лагодили паркан чи рубали дрова. Крім того, ми налагодили добрі стосунки з місцевою школою. Вони запрошували нас на різні свята і влаштовували святкові концерти. Я запропонував бійцям скинутися, і ми всім школярам роздали подарунки з жовто-блакитною стрічкою на День Святого Миколая. Коли ми внесли в зал величезну коробку з подарунками, на очах батьків я побачив подив. Тому що людей у формі там побоюються, а тут такий мирний прояв. До речі, ті стрічки ми самі в’язали до кожного пакета з цукерками, і нам приємно, що дехто з дітей їх не викинув, а прив’язав собі до рюкзака, – згадує Віктор.
– Коли настав час нашої демобілізації, голова сільради прийшов і низько вклонився нам, потиснувши кожному руку. Наше сусідство пройшло без будь-яких проблем.
Як хлопці слухали «Радио ненависть»
– Скажіть, у бійців змінилося ставлення до колишніх «братів»?
– У мене ніколи не було ніяких ілюзій стосовно нашого сусіда, і братами я їх ніколи не вважав. Тому мені в цьому плані було легше. Звичайно, я в своєму колективі намагався проводити ідеологічну роботу, і волонтери нам у цьому допомагали – передавали фахову, патріотичну та історичну літературу. Ті ж праці запорізького історика професора Федора Турченка «Новоросія», в якій крок за кроком розписані всі етапи варварської, загарбницької колонізації України північним сусідом. А ще я привіз із дому невеличкий телевізор, і коли працював генератор, ми передивлялися сучасні українські фільми. Приміром, «на ура» пішов фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар Ахтема Сейтаблаєва.
– А взагалі, що там можна спіймати в ефірі? Що люди слухають та дивляться в селах?
– Оце проблема! Українські радіостанції до нас майже не добивали, і нам доводилося слухати, як ми між собою називали, «Радио ненависть». Нам ретранслювали з того боку не лише сепаратистські канали, а й російські – «Радио вести», «Радио Воронеж» та інші. Місцеві мешканці навіть звертались до нас із проханням передати вищому керівництву, щоб «прикрутили» сепарські канали і налагодили трансляцію українських.
Ми слухали, що говорить та сторона, і цікаво було відслідковувати такі тенденції – перед тим, як на офіційному рівні відбудуться якісь події, тамтешнього слухача починають до цього готувати. Там просто культивується ненависть до України і всього українського, – резюмував хортицький дзвонар.
До речі, після демобілізації Віктор повернувся до мирного життя, працював у музеї на Хортиці, а потім здійснив свій попередній намір стати військовослужбовцем 55-ї артбригади. Пішов служити за контрактом до гаубичного дивізіону, де зараз і перебуває.
Цікаві факти. Ще 2014 року до Кривоносова звернулися друзі з 55-ї артбригади, кажуть: «Ми тут у бінокль дивимося, а по той бік фронту ходять якісь дядьки в козацьких шапках. Але це ж ми козаки! Ми українці! А вони незрозуміло що! Тож поший нам на Хортиці козацькі шапки». Так з’явилась ініціатива «Козацькі шапки воїнам АТО». На Січі є майстер Юрій Подоляка, який за 2014-2015 роки пошив більш ніж 120 козацьких шапок, які було роздано по всьому фронту, і воїни залюбки їх носили.
Про дзвони. У кінці 2015 року на Хортицю приїздив патріарх Філарет, щоб освятити старовинний іконостас, подарований меценатами Січовому храму. Так Віктора Кривоносова (за позивним «Дзвонар») навіть викликали з зони АТО, аби він зайняв своє місце в дзвіниці – командування дало короткострокову відпустку.