До революційних подій в Києві Аніта Ковальчук жила собі спокійно в Запоріжжі, займаючись живописом. І навіть коли подалась до столиці, щоб знайти там якусь студію для роботи, гадки не мала, що там відбувається. Але, вийшовши з друзями з метро Хрещатик, одразу потрапила у вир подій, які назавжди змінили її життя – запоріжанка й досі відчуває запах вогню барикад. А далі, як і більшість патріотів, намагалася потрапити на фронт. Але зробити це тендітній дівчинці було нелегко. Та вона досягла своєї мети, ставши розвідником
Бойовий дух «Азову»
Тоді, на Майдані, вона одразу вирішила, що буде надавати першу медичну допомогу хлопцям, які з’їхались на Революцію Гідності з усієї України. Адже в цьому вже була потреба, так як Аніта потрапила до столиці саме в той час, коли там розпочалася стрілянина. І хоча у запоріжанки ніякої медичної освіти не було, вона взялася до справи і вчилася всьому на місці.
А коли розпочався конфлікт на Сході, дівчина вирішила, що повинна бути там, оскільки не могла вже знаходитись осторонь після побаченного на Майдані. Тоді вона, після повернення з Києва, зустріла в Запоріжжі хлопців з «Азову», які направлялись до Маріуполя, і після розмови з ними одразу пішла до місцевого пункту самооборони. Там розповіли, як потрапити до Києва, де готували рекрутів на підготовчій базі. До речі, вона там була єдина дівчина із Запоріжжя, а от хлопців наших в підготовчій базі «Азову» було дуже багато.
Тож після навчання на базі вона поїхала до Маріуполя, де знаходився її підрозділ «Азову». Дівчина служила там інструктором з тактичної медицини аж до 2016 року.
– Які були перші враження?
– Вразив бойовий дух наших воїнів. Всі вони були добровольці. Це було таке братерство і повага один до одного. Навіть командири ставилися до хлопців, як до рівних собі. В «Азові» були запроваджені умови НАТОвських стандартів. У вільний час надавали тренажерний зал, було гарне харчування і всім необхідним забезпечували нас волонтери.
В мене була суто медична, інструкторська діяльність – готувала новобранців, щоб під час бойових дій вони могли в разі поранення врятувати себе і товаришів. Але дівчат на передову разом з ними чомусь не пускали, тож я вирішила піти на контракт у ЗСУ.
Артбригада, яка рік простояла під Миколаєвом
У вересні 2016 року Аніта була вже у Запоріжжі, прийшла до Дніпровського військкомату і одразу попросилась на передову. «Куди ти хочеш? Ким?» (а у Аніти зріст всього 156 см і вага 40 кг – авт.). Там дуже здивувались, бо бачили таке вперше – деякі чоловіки ховаються від призову, а в крихітної дівчини велике бажання йти у бій. Перший раз їй, звичайно, відмовили, бо в неї не було навіть відповідних даних. Але Аніта рвалась на передову саме в піхоту. Після цього вона стукала в усі двері, їздила по військовим частинам, намагалася вибити згоду командира, але їй постійно відмовляли. Та й медкомісію через маленький зріст та вагу вона, звичайно, не пройшла б. Зросту, як кажуть, не додаси, а от мінімальна вага для жінок-військових повинна сягати 45 кг. І тоді вона схитрила, сказавши, що в неї 45, а цього не перевірили. І ось вона вже у Львівській учебці, у Центрі миротворчості та безпеки, де вчиться на розвідника. Проте їй знову не пощастило. При розподілі по військовим частинам з її документами щось наплутали, і Аніта Ковальчук потрапила до окремої 40-ї артбригади, де була на посаді артилерійського розвідника і мала корегувати вогонь гаубиць. Але справа в тім, що базувалась артбригада під Миколаєвом і на бойові дії довгий час не виїзджала, оскільки ніяк не могла доукомплектуватись артилеристами.
Вона таки потрапила в піхоту на кілька днів
І десь лише через півроку, коли на промзоні в Авдіївці забили тривогу, бо там було дуже багато поранених бійців, з інших бригад по всьому фронту ЗСУ стали замість них набирати людей. Аніта була єдина в артбригаді, хто знав, що таке тактична медицина, вона вчила цьому бійців, тож її батарею і відправили туди, але вже не як артилеристів, а як піхоту. До речі, у артилеристів навіть не було зброї, автомати їм видали лише перед бойовим виїздом. Проте вправлятися зі зброєю Аніта вміла ще з «Азову». Та ситуація під Авдієвкою невдовзі стабілізувалася, і їхню артбатарею через кілька днів знову повернули на ПМД під Миколаїв. Тільки через рік їхню артбригаду врешті-решт відправили під Мар’їнське десь на третю лінію захисту. Проте дівчину, яка так рвалась на фронт, це не влаштовувало, і вона, не дочекавшись вищезгаданої події, звільнилась після закінчення терміну контракту і потрапила вже в інше місце.
108 гірсько-штурмовий батальйон «едельвейсів»
Тож в 2017 році вона попрощалася з артилерією і відправилась до 108 гірсько-штурмового батальйону в Луганську область під Новоолександрівку, вже як розвідник. Але спершу з нею трапилася смішна історія в Запоріжжі. Вона знову повернулася до Дніпровського військомату, де її вже зустрічали з посмішкою…
– Знаєте, мені вже не потрібно ніяких учебок – досвіду достатньо, не треба артилерії чи ще чогось, давайте туди, де найстрашніше! – Мала, ти що, з глузду з’їхала? Добре, їдь сама до якої хочеш військової частини, бери згоду командира і тоді до нас повертайся з документами, – сказали в військоматі.
А вона й сама не знала, куди їй податись. Добре, що зателефонував тоді знайомий боєць із 108-ої, і вона поїхала на співбесіду до Бахмута. Звідти її забрали і на авто діставили аж за Попасну, в сіру зону до Новоолександрівки. Аніта побачила міномети і подумала, що знову знаходиться десь далеко від передової.
– Я ще так спокійно виходжу з авто, розглядаю будиночки приватного сектору, а тут мені водій і говорить: «Мала, це вже червона зона, ти тут дуже не розгулюй, бо через один будинок сєпари сидять». Тоді я і зрозуміла, що «на нулі». А їхала начебто на співбесіду в частину, тому була без форми, каски і бронежелета. Командир одразу дав згоду і сказав: «Добре, переночуєш, а завтра їдь до Запоріжжя за документами». Як виявилося, будиночок, де я мала ночувати, знаходився на вогневій позиції. Тільки-но мене ознайомили з місцевістю – як тут почався мінометний обстріл. Чую звук, наче наближається літак, а це вже до нас летіла міна 120-го калібру, – згадує перше бойове хрещення дівчина. Аніта
Наші бійці, звичайно, відповіли ворогу, який стояв з мінометами десь за 250 метрів, тим же. Хоча і міномет на позиції був лише один – ця зброя на фронті в дефіциті.
– А чому ніхто не нападав на сепаратистів, що були поруч?
– Вони ховались у будиночку, де були маленькі діти. Новоолександрівка на той час була вже майже порожня, але деякі люди лишились. Ці гади користувалися нагодою, і ми ніяк не могли їх звідти вибити. Більше чекали, що вони підуть якоюсь ДРГ-групою або почнуть псевдонаступ, тоді б ми їх і знешкодили, – запевняє Аніта.
Потім запоріжанка повернулась додому за документами, а родині сказала, що знову йде в артилерію і знаходиться далеко-далеко від всіх цих кривавих подій. І батьки їй повірили.
Повернувшись «на нуль», Аніта потрапила якраз на гарячі події, оскільки з’ясувалося, що Новоолександрівка на той час була однією з найгарячіших точок АТО. Їм поставили завдання вибити ворога з цього селища і якнайдалі відкинути, бо він продовжував стріляти по вже звільненому місту Попасна.
– Ну, а в розвідку Ви тут нарешті пішли?
– Так. Це відбувалося регулярно, майже кожного дня. Ми ходили за 2-3 км у сіру зону, де наших хлопців уже не було, а знаходились одні сепаратисти. Звичайно, був ризик потрапити в полон, але все обійшлося. Нам потрібно було дізнатися, де знаходяться їхні позиції, зброя, блок-пости, звідки вони виїжджають, хто зливає їм інформацію тощо. Хочу сказати, що вони ідеально маскувались. Їхні окопи та траншеї – це якийсь витвір мистецтва. Нам все це потрібно було перевірити перед наступом. Переконалась, що ворог у нас дуже серйозний.
– А російські регулярні частини там були?
– Так і не лише російські. Там були і сербські снайпери. У кінці осені 2017 року було дуже багато поранень серед моїх хлопців саме через цих снайперів. Ми думали: «Хто приїхав?» Потім наша розвідка дізналася, що привезли дуже багато військових із Сербії. У нас теж були свої снайпери, але враховуючи, які в них були гвинтівки, і які в сербів, воювати з ними важко. Проте відволікатись на це перед наступом уже було ніколи.
– Ви і в атаку ходили?
– Так. У нас був штурм Новоолександрівки. Попереду йшла піхота, а за нею мій штурмовий підрозділ з мінометниками. Це був січень 2018 року, здається, 21 число. У нас були втрати і дуже багато поранених, але ми взяли це селище і відкинули ворога ближче до Первомайська. Це основне місто, яке нам необхідне. Якщо візьмемо Первомайськ, то далі на черзі буде Луганськ.
«А мы всегда за тех, кто побеждает!»
– Знаю, що в Маріуполі до українських військових ставились недоброзичливо. А до дівчат?
– Я дуже рідко бачу серед військових жінок, які б брали участь у бойових діях. В основному, це дівчата при штабах або в медпунктах, і до них у місцевих нейтральне ставлення. Бо люди розуміють, що ці дівчата більше мають справи з паперами або лікують поранених. А от до фронтовиків вони ставляться інакше, і це я відчула на собі, коли була в Попасній. Зараз багато військових кажуть, що нас там підтримують, а я проїхала за цей час майже весь Донбас і мало бачила людей, які б це робили щиро.
– І навіть у цей час?
– Так. Ті території, які ми звільнили, не відрізняются справжньою підтримкою. Вони будуть кланятись тим, хто заволодів їхньою територією. Зараз ми там – вони начебто підтримують нас, зайде ворог – вони будуть за нього. Це можна прослідкувати на прикладі Маріуполя. Коли «азовці» звільнили це місто, то в них кидали камінням та іншим, мовляв, нічого, вас ще виб’ють звідси: «Придет Путин и все сделает!» А потім, коли околицю міста росіяни обстріляли з Градів, вони самі прибігли до наших бійців: «Мы не хотели о вас такое говорить. Вы же наши освободители, защитите нас!» І так всюди, і в тій же Попасній.
– А як Ви потрапили на телеканал Z?
– Мене запросили до проекту на зйомку «Позивний – Доброволець», який створила моя подруга – так я й дізналася про цей телеканал. Вона знає, що мені потрібно адаптуватися в нормальному, цивільному середовищі, тож запропонувала спробувати себе і в журналістиці. От я тут і затрималась, – говорить дівчина.
Та в планах Аніти якнайскоріше пройти реабілітацію (має дві контузії й осколочні поранення), і, можливо, знову повернутись на фронт. Цього разу в морську піхоту, куди її вже запрошують. Та й чоловік її, з яким вони служили в різних місцях і разом повернулися в Запоріжжя, вже підписав новий контракт і через місяць знову йде на фронт. Певно, що Аніта зробить те саме.
– Оскільки дуже важко, коли він там, а я тут, – зізнається молода дружина.
Що ж, щасти тобі, дівчинко, і дай Бог зустрітись нам знову після війни!