Портрет А. Рекубрацького. Художник Г. Мацегора

(Пам’яті Анатолія Рекубрацького)
Несподівано відійшов у засвіти мій молодший колега і добрий друг та ще й близький земляк (ми з ним обидва з Куйбишевського району) Анатолій Захарович Рекубрацький. По батькові тут я його величаю чи не вперше, бо для мене він завше був Толею, а ровесники звали його Рекубою чи навіть Тохою. Що ж до Асоціації гумористів і сатириків “Весела Січ” (а Рекубрацький був одним із її засновників), то тут поет мав козацьке прізвисько Ворожбит, адже наприкінці 80-х і на початку 90-х років він трудився політичним оглядачем у газеті “Запорізька правда” і виявив виняткову мудрість і прозорливість: у тому, що запоріжці активно проголосували за незалежність України, є і його неабияка заслуга.
“Спорожнілі громи відкотили по рейках райдуг...”
Наприкінці 50-х років у районній газеті “Соціалістична перемога” я прочитав поезію за підписом А.Рекубрацького (здається, вона мала назву “Після дощу”). Вірш мене вразив – мене мовби струмом пронизало. Я досі пам’ятаю ті рядки:
Спорожнілі громи
відкотили по рейках райдуг,
Блискавиці спалили
у хмарах коріння руде…
На той час я був завідувачем відділу культури і шкіл обласної газети “Червоне Запоріжжя”. З віршем земляка знайомив колег, але вони не вірили, що так міг написати школяр. Тоді я домовився з редактором газети Михайлом Черевком, що напишу огляд літературних публікацій районних газет. Шеф підтримав мене, і невдовзі в газеті (партійній!) з’явився огляд, серцевиною якого були оті “спорожнілі громи” – як зразок образного поетичного мислення.
Про ефект, який справив мій огляд, я довідався значно пізніше. Про це неодноразово розповідав сам А.Рекубрацький, у тому числі в пресі (в газеті “Просто”, в журналі “Хортиця” та ін.). Виявляється, цього вірша редакційні працівники (знаменитий “тандем” Усик-Хвостик) зустріли з обуренням (“Де ти бачив рейки в небі? Яке коріння в хмарах?”) і опублікували лише після того, як початківець пообіцяв їм регулярно постачати календарні, так звані “датські” вірші. А тут така оцінка! Молодого поета навіть на бюро райкому комсомолу викликали (свій “Пушкін” знайшовся!), а газета після цього друкувала все, що виходило з-під його пера.
У 60-х роках А.Рекубрацький, будучи студентом Запорізького педагогічного інституту, знову “відзначився”: коли у вузі відбувалася сумновідома читацька конференція за романом О.Гончара “Собор” і більшість викладачів колошматила твір та ганьбила автора, наш земляк був серед тих студентів, які грудьми стали на захист улюбленого письменника. Якщо вірити стенограмі, Анатолій сказав: “Роман, який ми обговорюємо, сміливий, новаторський, актуальний. Давайте не боятися дивитись правді в вічі! Очевидно, “Собор” декого зачепив за живе… А мені, наприклад, роман дуже подобається. І я це не приховую”. Запевняю: щоб у тій гнітючій атмосфері “антисоборництва” сказати таке, треба було мати велику мужність.
Чуєш? “Сурми” заграли!
1975 року наш земляк дебютував збіркою поезій “Сурми”. Загалом про неї відгуки були вельми схвальні (ось назви деяких рецензій: “Тут грановано думкою”, “Сурми серця”, “Різцем щирості”, “За горизонтом горизонт”, “З думками про сучасника”), але мені хотілося більшого. Це вже згодом у гуморесці “Анонімка” (до речі, її А.Рекубрацький підписав власним прізвищем) він казав про мене, грішного:
А коли “Проміння серця” видав,
Не ловив Ребро ще юних гав:
Він зібрав Стешенків, Лиходідів
І усіх до Спілки їх загнав.
Справедливості ради слід сказати, що ваш покірний слуга “до Спілки загнав” не лише М.Лиходіда та О.Стешенка. Мною “загнані” до письменницьких лав В.Діденко і П.Ловецький, О.Огульчанський і А.Путінцев, Л.Кульбак і В.Черевков, М.Ласков і Б.Бездольний, О.Дашевський і П.Омеляненко, В.Чубенко і О.Шостак, М.Гомон і Г.Літневський, Г.Лютий і В.Ликов, О.Абліцов і Г.Ніколаєв, О.Гончаренко і В.Прудовський, Т.Нещерет і І.Купріянов, О.Михайлюта і І.Олексенко, М.Білокопитов і О.Фесюк. А ще додаймо сюди М.Брацило, П.Вольвача, В.Сироватко, Л.Геньбу, В.Чабаненка… Багатьом із них я допомагав видати книги (“пробивав” у видавничі плани), давав рекомендацію для прийому до Спілки, влаштовував на роботу чи домагався, як тоді казали, поліпшення житлових умов. Нерідко залучав до цього і керівника Спілки та інших впливових осіб. Ось, наприклад, відповідь О.Гончара на моє клопотання щодо прийому до Спілки запоріжців: “Комісія з прийому у нас сувора і корогву вимогливості тримає високо, як і належить. Та все ж сподіваємось, що декого до кінця року ще приймемо”. А ось витяг із листа М.Нагнибіди: “Про прийом запоріжців до Спілки. Я вже починаю думати, що хтось навмисне гальмує цю справу. Спробую розібратися”. Нарешті свідчення самого А.Рекубрацького (стаття “Життя на видноті”): “Письменники йшли до нього (сиріч до вашого покірного слуги, – П.Р.) з усіма своїми болячками. “Не видають”. “Затискують”. “Нема де жити”. Атакували Ребра і дружини літераторів. Причому так, наче він мав власне видавництво чи свій домобудівний комбінат або дар ворожія-чарівника, який може відвернути чоловіка від стрибків “у гречку” чи захоплення “зеленим змієм”. Знову ж справедливості ради скажу, що сам Анатолій, настільки мені відомо, в “гречку” не скакав і з “зеленим змієм” не родичався, хоча чарку міг осушити і після цього співав, як соловейко…
Між іншим, моя “рецензія” на першу книжку земляка була дуже лаконічною:
Чуєш? “Сурми” заграли!
Час розплати настав.
Тож хоча б по сто грамів
Ти нам, Толю, постав!
Звичайно, “сто грамів” були, але я, як уже вище сказано, хотів більшого, а саме: “загнати” Анатолія Захаровича до Спілки. На жаль, це було не просто. Річ у тому, що згідно з тодішнім статутом Спілки, щоб бути прийнятим до неї, літератор повинен видати як мінімум дві книжки, які мають (цитую) “самостійне художнє значення”. А в Рекубрацького була одна тоненька збірка – на 46 сторіночок. На щастя, я тоді був членом приймальної комісії Спілки, і мені вдалося переконати колег (а серед них були й такі принципові, вимогливі письменники, як поетеса Л.Костенко, прозаїк Є.Гуцало, критик В.П’янов та ін.), що йдеться про справді талановитого поета. Пригадую, що найпереконливішим моїм аргументом був чудовий вірш А.Рекубрацького “Дезертир” (“Вилазьте, діду! Залпи не гримлять…”) – про боягуза, який, щоб уникнути фронту, просидів у погребі тридцять років (тоді саме про це повідомили газети). Але слова “боягуз” наш колега жодного разу не вжив, хоча тему вирішив блискуче. Ось класичний фінал “Дезертира”:
Вилазьте! Та щільніше мружте очі.
Не ваш цей день, і це не ваше світло.
Вилазьте! Дітям буде наочністю,
Як не потрібно жити в цьому світі.
В гостях у матері
Як це не прикро, але факт, що, ставши дійсним членом Спілки письменників, А.Рекубрацький недовго замовк як поет. Коли мені колеги дорікали “вихованцем”, я відповідав, що він “викладається” як журналіст і ще треба розібратися, від чого спільноті більше користі – від його публіцистики чи поезії. А ще казав, що це “дрімаючий вулкан” і він неодмінно “оживе”. Так воно й сталося: у 1993 році побачила світ його наступна, друга збірка віршів “Люди моєї пам’яті”, яка аж променилася людяністю. З моєї подачі їй відразу ж було присуджено щойно засновану літературну премію Запорізького відділення Українського фонду культури імені М.Нагнибіди. Відтак книжки А.Рекубрацького виходили майже щороку – аж до вибраного в двох томах. Так би мовити, вулкан “прокинувся”!
Наразі ж пригадалося, як ми у 70-х роках під час “Поетичного травня” разом із А.Рекубрацьким були в Куйбишевському районі і він запропонував заїхати до його матері, яка жила в Комиш-Зорі. Я охоче погодився: була нагода подякувати їй за те, що вона виростила для Запоріжжя такого файного поета. Рекубрацька мама зустріла нас дуже привітно. Вона чимось пригощала нас і все допитувалася в мене, чи шанується її Толик. Я відповідав, то так, що він у нас парторг, що ми його скоро будемо носити на демонстраціях попереду, як прапор. Мати у відповідь недовірливо хитала головою і казала: “Якби ж це була правда! Але ж я знаю мого Толика, як облупленого. Він такий леда-а-ачий!”.
Анатолій у відповідь сміявся – аж за живіт хапався…
На розіграші він був мастак
У Білоцерківці ми довідалися, що до мого брата прибув із армії у відпустку його синок, до речі, також Анатолій. “Де ж він?” – питаю. Брат відповідає: “Пішов із дітворою до річки – раків драти”. Рекубрацький, почувши це, теж подався до Берди. Там, знайшовши мого племінника, він командирським голосом наказав: “Рядовий Ребро”. – “Я”, – відповів той. Мій колега, козирнувши, відрекомендувався: “Капітан Рекубрацький із райвіськкомату. Прийшла телеграма – вам наказано негайно повернутися в свою військову частину. Так що збирайтеся!”. Племінник, ясна річ, засумував, але мовчки одягся і пішов слідом за гінцем. Лише в дворі, коли я сказав: “Познайомся – поет Рекубрацький”, він зрозумів, що це був розіграш…
Мушу сказати, що на розіграші наш Толя був мастак. Наприклад, у квітні 1990 року ми відзначали в Культурно-діловому центрі “Байда” ювілей Віктора Ликова. Я бідкався: “Такий гарний прозаїк і хороший чоловік, щось би подарувати, але в Спілці злидні, безгрошів’я”. А.Рекубрацький, почувши це, каже: “Я щось придумаю”. І ось на вечорі він просить слова, щоб оприлюднити постанову президії Спілки письменників України. Мовляв, за видатні досягнення в літературі В.Ликову виділяється персональний автомобіль. І тут же наш колега дарує ювіляру “запорожця” – звичайно, іграшкового…
На днях української літератури в Калмикії А.Рекубрацький, за його ж висловом, “фраєрнувся” – сів на коня, який виявився таким диким і норовистим, що вершник змушений був “катапультувати без парашута”. Ноги й руки наш колега, слава Богу, не поламав (чого я найбільше боявся!), але новий костюм, куплений в універмазі “Україна” перед поїздкою, розпанахав згори донизу так, що вийшло щось на зразок японського кімоно. Проте Толя і тут “вилущив” гумор – на дружній “таємній вечері” він проголосив тост за землю, з якою ніхто не контактував так міцно, як він.
А.Рекубрацький – гуморист
Взагалі ж талант А.Рекубрацького як гумориста розцвів у 90-х роках на нашому святі “Весела Січ”. Думаю, не лише мені надовго запам’яталися його виступи на “Пересмішнику”, де прозвучали і вже згадана “Анонімка”, і монолог “Вагітний”, і послання “Товаришам у тюрму”, з якого виходило, що нині на волі жити не краще, ніж на нарах. А згадаймо його “Скаргу” про бездітного бізнесмена, який ночами із жінкою рахує мільйони купонів, а нас заспокоює:
Скоро, кажуть, люди,
Світла вже не буде –
Отоді ми й будем
Думать про дітей.
Дотепні сатирески склали основу нової книги А.Рекубрацького “Апельсини з дірками”. На гуморі заквашені і пісні поета, зокрема – козацький цикл (“Неподільна булава”, “Козацькі заручини” та інші – музика А.Сердюка).
Зрештою А.Рекубрацький так “розгуморився”, що в ювілейному для нього 1995 році ми з генеральним писарем “Веселої Січі” Миколою Шумиловим видали спеціального універсала, в якому були й такі пункти: “У зв’язку з днем ангела радника “Веселої Січі” Анатолія Рекубрацького (Ворожбита) постановляємо: 1) Найщиріше поздоровити славного козарлюгу з ювілеєм і побажати йому бути здоровим і гладким, а також мати багато книг, грошей, дітей і овець; 2) Висловити подяку куйбишевській землі за те, що подарувала українському письменству талановитого поета, гумориста, пісняра і журналіста; 3) За заслуги перед літературою присвоїти йому звання Героя Гумористичної Праці з врученням золотої підкови Пегаса, яку зобов’язуємо носити на шиї денно і нощно; 4) Вважати 21 листопада неробочим днем, а учасникам фуршету продовжити цей неробочий день до кінця тижня; 5) Відомим співакам Йосипу Кобзону, Лаймі Вайкуле, Майклу Джексону включити до свого репертуару пісні на слова ювіляра (відповідальний Анатолій Сердюк); 6) На гауптвахті, де кілька діб куняв і творив Ворожбит, встановити меморіальну дошку з відповідним написом і горельєфом”.
…На жаль, за станом здоров’я я не зміг бути на похороні поета, якого любив, як сина (вікова різниці між нами це дозволяла). Я не бачив його в домовині, не кинув жменю землі на його могилу, не випив сумну чарку на тризні. Отож для мене він не вмер. Звучать його поезії, гуморески, пісні, а це означає, що Анатолій Рекубрацький живе й інших вчить, як треба жити в цьому світі.