«Прости мені мій змучений народе, що я мовчу, дозволь мені мовчать», – поезія Ліни Костенко, як вічний пост хвилини мовчання за свій народ. Народ, який терпить біль, сльози… Печаль і невимовна туга на серці. Молитва за душі загиблих і слова співчуття для рідних. Хіба можна забути Героїв, які свідомо йшли на смерть заради всіх нас? Героїв із Франківщини, Львова, Чернігова, Києва, Запоріжжя, Донецька… 20 лютого вже третій рік поспіль в Україні відзначать День Героїв Небесної Сотні, День журби за патріотами, ангелами-охоронцями свого народу, яких сьогодні не Сотня, а цілий полк. Гине нації цвіт, гинуть дочки і сини українського народу, з надією, що нашим дітям жити буде легше.
Революція Гідності… Все почалось восени, а кровавий розстріл настав у лютому. Трупи рядочком, закровавлені лиця, ранені і знесилені… Нас охоплював жах та тривога за цих людей, навіть, сидячи біля екранів телевізорів. А що ж тоді пережили очевидці?
«20 лютого я бачив, як прямо біля Макдональдса на Майдані снайпер застрелив хлопця. Не знаю, звідки був постріл. У цьому місці було доволі людно, і я не знаю, чому цілилися саме в нього. Було кілька пострілів, я розумів, що можуть вистрелити і в мене. Було бажання кудись відійти, але, на диво, страху не було. Здавалося, що ніхто довкола не боїться. Повітря було наелектризоване рішучістю. А довкола – повно журналістів з камерами, які все це знімали на відео, і це робило всю сцену дещо сюрреалістичною», – діляться спогадами майданівці у соціальних мережах.
Горів Будинок профспілок, палав усе більше й більше. Було видно, що там залишаються люди і вони від вогню тікали на верхні поверхи й світили мобільними телефонами, показували, де вони, щоб їх могли врятувати… Страх і огида… Ранені голови у журналістів, простріляні жилети у медиків. Ангели і демони зійшлись у Грі престолів, але це не гра в інтернеті, це жорстока реальність.
Вшануймо пам’ять про загиблих 20 лютого молитвою, згадаймо добрим словом… Втрачені Герої стали гордістю для десятків поколінь! В День Героїв Небесної сотні перші уроки або лекції розпочнуться із вшанування загиблих Хвилиною мовчання. По всій Україні біля стел буде відправлено поминальні панахиди.
Щорічне відзначення 20 лютого Дня Героїв Небесної Сотні встановлено на знак вшанування відваги, сили духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.
Загинули за це і двоє наших запоріжців. Один з них – Синенко Сергій Петрович (народився 5 березня 1978 р.) – громадський активіст, волонтер Євромайдану. Був спалений під час Революції гідності в своєму автомобілі Toyota Camry. Герой України. Мешкав в с. Володимирівське Запорізького району. Осиротіли 4 дітей.
Сергій був активним учасником Автомайдану Запоріжжя та Дніпра, надавав допомогу Самообороні місцевого Майдану, доставляв через Дніпропетровський аеропорт медикаменти для Євромайдану в столиці. 26 січня 2014 під час зіткнень євромайданівців з міліцією та «тітушками» захищав людей від побиття, приймав активну участь у визволенні заарештованих людей.
13 лютого 2014 року він був спалений у власному автомобілі на кордоні Запорізької та Дніпропетровської областей. Ідентифікувати особу загиблого вдалось лише за допомогою ДНК-експертизи. Відповідальність за цей злочин взяли на себе так звані «Привиди Севастополя», які продемонстрували відеозапис цього жорстокого вбивства по громадському телебаченню вночі 16 лютого 2014 року.
Похований Синенко 18 лютого 2014 року в селі Володимирівське.
Другий майданівець Максим Горошишин (родився 14 квітня 1989 року, с. Басань, Пологівського району) – громадський активіст, волонтер Євромайдану. Герой «Небесної Сотні». Герой України.
Останні роки Максим мешкав у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області, де і похований.
Максим був останньою, восьмою дитиною у сім’ї, мав трьох сестер і чотирьох братів. Дитинство його проходило у матеріальній скруті: рано помер батько, з документами були проблеми у
матері (втрата паспорту), до чого додались ще й різні економічні негаразди в державі.
Рідні Максима говорять, що він був дуже доброю, працьовитою, турботливою людиною. Допомагав матеріально й практично, сприяв чим міг, не залишався осторонь різних проблем і негараздів. Мати Максима наголошує, що син, знаючи, що через відсутність паспорта вона не може отримувати пенсії, намагався її забезпечити, хоча й не мав занадто великих прибутків.
Максим не палив й не вживав алкоголю. Вирізнявся стійким почуттям справедливості, прагненням до змін. Не раз у приватних розмовах із сестрою та матір’ю він скаржився на тяжкі умови життя, скрутний економічний стан, критикував державну систему, яка призводила до скрутного життя українського народу.
На Майдані в Києві Максим був постійно, хоча його рідні про це нічого не знали. Він став активним учасником січневих подій 2014 р. на вул. Грушевського. Під час протистоянь із «силовиками» Максим отруївся шкідливими газами. Стан його здоров’я поступово погіршувався й 31 січня, після тривалого періоду захворювання, він був шпиталізований до Київської міської лікарні №17 із діагнозом «Загострена форма пневмонії».
Подальша доля Горошишина склалася трагічно. Хвороба прогресувала, ліки не допомагали. 19 лютого 2014 р. під час найгострішої фази протистоянь на Майдані Максим помер. Родичі говорять, що коли в Грушківку доставили тіло Максима, на ньому були численні забої.
Наприкінці літа 2014 року на його могилі за кошти громади був встановлений гранітний пам’ятник. В селі Грушківка іменем Максима названо одну з вулиць.
Юрій ХАРЧЕНКО
