Це історія одного військового подвигу, який вчинили наші земляки, звичайні запорізькі хлопці Олег Косенко та Олександр Скобала. “Ти з ним пішов би в розвідку?”. Для нас, мирних, це сталий вираз, а для них, військових-розвідників – питання життя. Адже в бою найважливіше – хто саме з тобою поруч.

Такий позитивний, позичений кимось із товаришів по службі з радянського фільму позивний “Кузнечик” і справді дуже влучно описує цього парубка. Худорлявий, усміхнений Олександр Скобала, по якому і не скажеш, що в 23 роки він – уже герой війни, який врятував життя кільком десяткам чоловіків!
Високий, статний, худорлявий – Олег Косенко. До війни – чудовий чоловік, батько двох дочок, дизайнер, приватний підприємець. Креативний, з гарним почуттям гумору. Після війни: суворий, вдумливий, серйозний. Він – герой цієї війни. Війни, яка не оголошена ніким і ніким поки що не виграна. Та він витримав кілька болісних її ударів. Вийшов з неї переможцем і подарував можливість жити кільком десяткам своїх товаришів по службі…
Той день – 18 січня 2015 року – став другим днем народження всіх хлопців, яких врятували Саша “Кузнечик” та Олег Косенко. Це був бій не тільки з ворогом, а і з тупістю військового керівництва, неузгодженістю між підрозділами, страхом і втомою, вірою у життя і розпачем. Бій на поламаному “залізі”, на залишках людських можливостей. Всупереч усьому вони лишилися живими, хоча, на жаль, і не всі…

10 метрів до життя

Ранок 18 січня. Керівництвом прийнято рішення штурмувати селище Жабуньки, що на Донеччині. Штурмувати і закріпитися. Невідомо, з яких причин, але до уваги не було взято те, що протистояти російським військовим і терористам, які давно й надійно закріпилися в тому районі, у наших хлопців з розвідки 93 бригади не було ані сил, ані можливості. По-перше: кількість. Зрозуміло, що коли ти намагаєшся атакувати, то повинен мати чисельну перевагу. По-друге: технічне забезпечення. Як можна без артприкриття, без танків та БТРів у достатній кількості, на півзламаних машинах посилати людей туди, де добре озброєний супротивник? По-третє: відсутність злагодженої комунікації і достовірної інформації про супротивника. Питань до керівництва багато. А розв’язка була такою.
Розвідку поділили на дві групи. Перша група мусила в’їхати в селище, зачистити його від 5-х снайперів (таку інформацію було надано хлопцям), укріпитися. Та не так сталося, як гадалося. Коли хлопці на 2 БТРах, по 10 бійців на кожному, в’їхали в пункт призначення, то виявилося, що “сєпарів” там аж ніяк не п’ять і мають на озброєнні вони аж ніяк не гвинтівки… Перша “беха” підірвалася на міні майже одразу. Хлопців посипали зі всього, з чого тільки можна: міномети, снайперські великокаліберні гвинтівки, гранатомети. Супротивник тут мав добре захищений укріпрайон і почувався впевнено. Наші ж хлопці були не готові до такого “прийому”. І вже скоро стало зрозуміло, що вони потрапили в “мішок”. Все, що лишилося, це вести бій і сподіватися на підкріплення, адже, судячи по швидко зростаючій кількості поранених, стало зрозуміло, що сили не рівні.
Ворог бив з 3 напрямів. Навколо – дачі, ставок. 10 метрів – і будиночок. Не надто міцний, дерев’яний, та вибирати не було з чого. 10 метрів – здається, відстань невелика, та це залежить від того, чим міряти. Якщо швидкістю кулі, то відстань дорівнює довжині життя…
Отже, з’явилися перші поранені. Хлопці намагаються відстрілюватися. Їх розриває гранатами. Треба рухатись до будиночка. Перше укриття – воронка від розірваної міни. А далі відтягли поранених у будиночок… А позаду з РПГ “сєпари” вже підірвали другу “беху”. Тож, шляхів для відступу не лишилося. Бійці почали шукати порятунку по рації. Вони не просили, вони кричали про допомогу. Адже довго протриматися під потужним безперервним обстрілом неможливо. Півтори години бою, лишилося семеро боєздатних бійців.
2 група. Піски. Навколо розриваються снаряди “градів”. Почули по рації, що там – ад. Треба їхати забирати хлопців. І знов-таки інформації мало. Немає чітких координат, знайти, де саме хлопці, не так просто. А навколо постійний обстріл. Їхати треба, та на чому? БРДМ і 2 “бехи” розірвано. Є ще одна, та вона погано заводиться. Хлопці придумали причепити її до танка і таким чином зрушити з місця. Вийшло майже одразу. Кому їхати? Вибір непростий, адже квиток відсотків на дев’яносто – в один бік. Олег вирішив їхати. Там його хлопці, він з ними був мобілізований, як він їх залишить? За ним приймає рішення Саша “Кузнечик”. Потрібні ще люди, вдвох завдання не виконати. Визвалися їхати двоє ОУНівців – вже простіше.
Доїхали до укріплення “баня”. Там до них долучаються 15 чоловіків з “Правого сектора”. Олег дуже високий, майже 2 метри. Щоб поміститися в “беху”, приймає рішення (можливо, фатальне для себе) зняти “броник”, зняти розгрузку і так, без захисту, рушати за хлопцями. Всю дорогу навколо – міни і “гради”, “гради” і міни. Координати не чіткі. Їдуть по слідах на снігу. Та сліди зрадницьки закінчуються перед посадкою. Рушають далі наосліп і потрапляють у найжорстокіший бій у своєму житті.

Бій тривалістю
6 годин

Олег Косенко:
– “Броник і розгрузку повісив на ліхтар “бехи”, щоб швидко вдягти, якщо щось трапиться…Тільки доїхали до місця бою, по нас влучили з РПГ. Вискочив з “бехи” і не встиг схопити ані “броник”, ані боєприпаси. Думаю: “Це все!”, адже в мене інший калібр, де я візьму набої…
Саша Скобала “Кузнечик”:
– Як тільки-но доїхали, нас підбили. Я вирішив стріляти до останнього патрона. Чесно кажучи, в ту мить вважав, що це кінець, молився… Найстрашніше відчуття, що ти тут один і ніхто тобі не допоможе.
Отже, точиться запеклий бій. Поруч поранені хлопці з “Правого сектора”. Олег хоче потрапити до будиночка, там наші, та двір повністю прострілюється ворогом. Пощастило, добрався, затягнув поранених. А там всередині – більше 15 поранених. Встиг накласти джгут – один чи кілька, а потім бій за життя.
Артем Оксак, позивний “Майк”, з першої групи:
– Коли вже не лишилося надії, ми побачили, що до нас прорвалися Олежа і “Кузнечик”. Це відчуття неможливо передати. Хвилину тому ти вже втратив надію, подумки помер, і тут вони, наші хлопці, прорвалися до нас! Ми комусь потрібні – це головне! Олег був без “броника”, ми поділили зону на сектори, і він без захисту свій сектор утримав. Він – герой. За ними, цими двома, я піду куди завгодно.
Володимир Вайло, позивний “Тесть”, з першої групи:
– Якби не Олег і Саша, якби не хлопці з “Правого сектора”, то нас 100 відсотків уже не було б. Вони – герої, вони врятували нас і багатьох інших. Я вдячний їм за це. Олег – це людина, яка ніколи не відмовить, він – справжній боєць, заради нього я готовий на все!
Біля двору в підбитому БТРі відстрілює останні патрони Саша. Намагається зламати машиною паркан і під’їхати до хлопців, щоб забрати поранених, та огорожа не піддається.
Якимось дивом ця “фортеця” з дерева і досі не палає. Навколо один за одним розриваються будинки. Обстріл такий частий і потужний, що хлопці не можуть відступити. Їх оточили повністю. Бій триває вже 4 години. Розпач, нема чого пити, бійці, які лежать на вулиці, закидають до будиночка сніг, щоб ті, хто всередині, могли його “попити”. Затишшя, до наших звертаються з того боку: “Эй, офицеры есть? Сдавайтесь, у вас нет шансов”. Між собою розмовляють чеченською.
Хлопець з “Правого сектора”: “Пішов геть, МОСКАЛЬ”, – і починає стріляти в бік ворога, та ще й голосно співаючи “Лєнта за лєнтою” – пісню українських повстанців.
Як сказав Олег, від того “співу” з’явилася впевненість, що шанс ще є. До того ж, “Бетмен” підкинув набої, у нього такий самий калібр, як і в Олега.
Всі втомилися. Вороги не можуть розірвати боєздатних “укропів”, що лишилися. Їх, здається, береже Всевишній, адже якби до будиночка потрапила хоч одна граната, то все…
О 16 годині проривається “беха” розвідроти. На жаль, з хлопців, які приїхали, гинуть Макс і Едік, позивний “DVD”. Нашим хлопцям вдається закинути на машину поранених, трохи згодом приїжджає ще один БТР і забирає останніх поранених. Сутеніє. Треба приймати рішення, патронів майже не лишилося. За допомогою тепловізорів вороги швидко знайдуть у темряві всіх до одного і знищать. Хлопці вирішили вириватися з оточення і відступати пішки. Повзуть по-пластунськи, вже майже доповзли непоміченими до посадки, є шанс. Та тут в одному з прилеглих будинків починає палати газовий балон, хлопців освітлює величезна заграва. Але їм знову щастить, в них не влучає жодна куля сепаратистів. Вони доходять до своїх… Вони живі… Та не всі – двоє загиблих і багато-багато поранених. Саша “Кузнечик” отримав кулю, та помітив розірвану руку, тільки коли прибув до “Желанного”, хлопці відправили його в шпиталь, хоча він і опирався…
Цей бій тривав 6 годин для другої та 8 годин – для першої групи. Вони витримали його. І тепер будуть кожне 18 січня святкувати другий день народження, який подарували їм Олег, Саша й інші не просто товариші по службі, а брати!
P.S. Хлопців і досі не нагородили, хоча документи були направлені неодноразово! Запоріжжя дякує нашим героям! Справжнім нащадкам славетних запорозьких козаків – Олегу Косенку та Олександру Скобалі! Ми бажаємо щастя вам, вашім сім’ям, дітям, батькам, родичам та близьким! Хай у ваших долях все складеться якнайкраще! Слава Україні! Героям слава!

Ольга Гречко,
волонтер, Запоріжжя