Під час революції Гідності запоріжанка Галина Комір та її родина, як і багато хто з нас, не зовсім розуміли, що відбувається в країні, тому не були ні на київському, ні на запорізькому Майдані. Та коли почались бойові дії, і з передової стали повертатися їх друзі й розповідати, що там коїться, то все ще не розуміючи, як таке може бути в нашій країні, родина твердо вирішила, що вони за Україну і потрібно підтримувати лише її
У відпустку на передову
Галина Комір спершу працювала в обласній дитячій лікарні хірургом, а потім перейшла в 5-ту міську дитячу лікарню, що в Хортицькому районі міста, де сама і мешкає. Коли почалася неоголошена війна, вона з подругами стала збирати бійцям все необхідне – від білизни й взуття до їжі. Так вони 2 роки й збирали пакунки та посилки й відправляли на фронт. А потім Галина в соцмережі випадково натрапила на об’яву організатора АSAP (найшвидша допомога) Іллі Лисенка, який писав, що їм конче потрібні лікарі. До речі, до війни він був досить вагомим бізнесменом в Україні.
Медична організація ASAP налічує більше 100 осіб і займається швидкою евакуацією поранених бійців по всій лінії фронту. Військові підвозять їм з передової поранених, яких ті перегружають на машини «швидкої допомоги». Головне завдання полягає в тому, щоб довести пораненого живим до найближчого шпиталю. За статусом ці медики добробатівці, в яких немає посвідчення УБД.
Тож з 2016 року Галина Комір раз на півтора-два місяці постійно стала їздити на фронт. При цьому продовжує працювати в 5-ій міській лікарні, де в неї чергування, тож постійно міняється ними з колегами, щоб назбирати побільше днів для поїздки на фронт. А потім із Запоріжжя потягом до Маріуполя, – звідти везуть на позиції. Так, останній раз з кінця січня до 5 лютого 2018 року вона перебувала під Широкіно. Там вона – лікар «швидкої допомоги», яка евакуює як поранених, так і соматичних хворих бійців. Зараз в Широкіно морпіхи, а до цього була 59 бригада та 11 батальйон. Тож, три відпустки поспіль Комір уже провела на передовій. У квітні в неї чергова відпустка і жінка знову планує провести її там, де кращі сини боронять країну.
– Там зовсім інше ставлення до людей, панує доброта і гарна взаємовиручка. В мене такий чуйний колектив лікарів в Запоріжжі, що завжди йде мені на зустріч, а ще допомогає грошима й необхідними речами, і я ніколи на позицію до бійців з порожніми руками не їду, – говорить вона.
Місцеві приходили поспівати українських пісень
Географія її перебування на Донбасі досить широка: спершу було Зайцеве під Бахмутом, потім Авдіївка, Попасна, Світлодарська дуга і зараз, здебільшого, Широкіно та 61-й військовий шпиталь в Маріуполі. Враження від перебування в зоні бойових дій, звичайно, залишились на все життя. Боялась навіть не обстрілів, до яких звикаєш, а того, щоб як лікар правильно спрацювати, надавши пораненому необхідну первинную медичну допомогу.
Крім того, що ASAPівці займаються здоров’ям військових, вони також надають медичну допомогу місцевому населенню, тому що багато лікарів звідти повтікало. Особливо важко людям, які живуть в селах. Тож вони знають, де знаходяться медики ASAP і приходять до них вже самі.
– Як вони до вас ставляться?
– В 2016 році місцеві нас навіть побоювались. Ну, ми ж, «фашисти», «бандерівці»… А потім побачили, щось тут не так. Щось їм російські ЗМІ зайвого в вуха «надзижчали». Тепер нас навіть чекають і радіють, що зустріли. Пам’ятаю, під Маріуполем, збирались варити борщик, а капуста скінчилася, так вони нам зі своїх городів всього-всього нанесли. Ще й смаколиків у придачу, і навіть квіти. Вже зовсім інше ставлення до нас у російськомовного населення. Та коли з ними починаєш говорити рідною мовою, що цікаво, вони все розуміють. Іноді просто приходять посидіти з нами, поспілкуватись. А коли 300-тих та обстрілів немає, то й пісень українських з ними співаємо, – згадує Комір.
Медики «швидкої», зазвичай, у сусідньому з Широкіним селі займають покинуті будинки, де й мешкають. В самому ж Широкіно зараз повна розруха й ніхто не живе, хоча раніше це було досить заможне село. А коли там йде бій і потрібно їхати за пораненими, то доводиться по бездоріжжю пересуватись без включених фар і світла в салоні. Інакше «швидка» – мішень для ворога.
– А що ці люди говорять про окуповану територію? Чи просять вас йти далі?
– Так, просять. Якщо у 2016 році я цього не чула, то зараз вже самі просять про звільнення всього Донбасу. Вони ж спілкуються зі своїми родичами та знайомими, яких там багато лишилося, й знають їх настрої. Тих, хто все ще кричить: «Путин, приди!», залишається не так вже й багато.
За що воює наш солдат
– І не страшно вам там під кулями?
– Звісно, страшно, а що поробиш! І хлопцям страшно в окопах, коли по ним б’ють крупнокаліберною зброєю – 120-ою, 152-ою, міномети… Коли підлітаєш у повітря разом з військовою технікою.
– Розумію. Ну, війна війною, а як у них з побутом?
– Більш-менш. Хлопці ночують у бліндажах з буржуйками. Для кожного батальйону є вже пересувні бані на колесах з 5-ма душовими кабінками. До речі, нас без черги пропускають (не без гордості говорить Галя – авт.). А підрозділ «Ангели Тайри» (Тайра – це позивний їх командира, що означає японська Богиня війни – авт.), проходьте, будь ласка. Хлопці в ВСУ вже звичайно всі одіті, обуті й накормлені – два рази на місяць їм привозять провіант і кухарі готовлять свіжу їжу.
– А на що солдати більше хворіють?
– У зимовий період це, звістно, гострі распіраторні захворення: бронхіти, риніти, пневмонія… Ночують же ж в бліндажі, а вахту несуть в окопах. Ми на місті їх оглядаємо і, якщо хворі, забираємо в шпиталь. На Світлодарській дузі, де йшли досить жорстокі бої, поранених доводилося забирати прямо із окопів. Але, оскільки ми добровольці, а не військові, то здебільшого нам не дають цим займатися. Тож забираємо ми їх уже на безпечній від обстрілів відстані.
– Кажуть, що ледве не в кожного бійця є проблеми з зубами. Це так?
– Дійсно, з зубами там біда. Хлопцям не вистачає того ж живого м’яса. Не тушняка, бо і я вже не можу на нього дивитися. Звичайно, їм привозять свинину раз на два тижні із розрахунка 10 кг на 20 чоловік. Ну, що це для чоловіка! А потім, приміром, у Маріуполі біля моря зовсім інша вода – вона дуже жорстка. Тож зміна клімату, води, раціону – все це в купі дає такі наслідки.
– Хлопці розуміють, за що воюють?
– Так. За рідну землю, за своїх дітей та батьків, перш за все.
– У нас, все ж таки, багато родових зв’язків із Росією, як хлопці «перемололи» все це на фронті?
– Ви вірно підмітили. Так, вони дійсно все це вже «перемололи». У мене і самої родичі в Росії – вже четвертий рік з ними не спілкуюся. А навіщо, якщо вони не розуміють, що відбувається. Знаю і багато хлопців на фронті, які теж припинили спілкування з родичами із цієї країни. Та й люди, які мешкають ближче до передової кажуть, що вже «наїлися» тієї Росії. «Ненька була й хай залишається! Ви нас не залишайте і, будь ласка, не йдіть. Коли ви поруч, нам значно спокійніше», – говорять вони. Ангелы тайри
Краще мати справу зі справжніми людьми, а не з «лайном в ополонці»
– А ви де краще почуваєтесь, у Запоріжжі чи там?
– Мабуть, там, бо серед тих людей не потрібно нікому нічого доводити. Там всі патріоти держави й займаються своєю справою. Захищаючи рідну землю, вони об’єднані однією метою й завданням. Краще мати справу з людьми, які мають чітку позицію щодо України, і набагато гірше з тими, які, як лайно в ополонці, – куди їх приб’є, за тих і підуть. Від таких людей не знаєш, що чекати, і їх у нас достатньо.
– Якщо ця війна буде йти ще не один рік, ви продовжите свою справу?
– Так. Колись ввечорі наш загін «Тайри» сидів у будинку, всі пили чай, а командир мені й каже: «Дивись, тут нас 10 чоловік і всі, в разі потреби, готові прикрити тебе своїм тілом…». Тож я вважаю, що моє життя за ці роки пройшло не дарма, раз є такі друзі. І виконувати свою справу я буду, як у нас, лікарів, кажуть: «Поки дихаємо». А хто ж, як не ми? Були випадки, коли до нас приїзджали дуже гарні цивільні лікарі, але під обстрілами вони працювати не могли. Люди просто впадали в ступор і не могли навіть поворухнутися. Цікаво, що це були саме чоловіки. За два роки на війні у жінок я такого не бачила.
Галина Комір говорить, що страхи, які у неї були до війни, то не страхи, а дитячий лепет. А от артобстріл, це дійсно страшне явище. Ти не знаєш, де впаде снаряд, як і траєкторію руху осколків від нього. До бліндажів, де можна, нібито, сховатись, у військових теж двояке ставлення, бо думаєш, чи варто туди бігти взагалі – це може бути вашим порятунком, а може й стати братською домовиною. Коли він завалиться від фугасу, то живим ніхто звідти вже не вийде.
– Снайпери вам сильно дошкуляли?
– А вони й зараз дошкуляють. Цілять переважно в військових, але якщо помітять машину «швидкої допомоги», то намагаються бити й по ній. Їм потрібно, щоб менше лікарів було, які надають допомогу їх супротивнику. У цих людей немає нічого святого.
– І ми повинні будемо їм вибачити після перемоги?
– Я не вибачу. Вже й серце розірване на шмаття, і сліз у мене немає, а все одно наші хлопці гинуть, і на цій клятій війні ти ніколи не звикнеш до смерті. Кожен 200-тий – це особиста втрата для мене.
– Напередодні 8 березня, щоб ви хотіли побажати жінкам, які зараз на фронті?
– Всі вони, звичайно, у нас гарні й достатньо мужні. Хочу сказати, на фронті такі жінки, що багатьох чоловіків заткнуть тут за пояс. Вони мені вже такі рідні, і, коли я в Запоріжжі, то часто їм телефоную. Там дуже багато жінок, які не мають підтримки від своїх чоловіків або у розлученні. Тож дідусі та бабусі сидять дома з їх дітками, а матусі захищають рідну неньку Україну.
Коротка справка. Запоріжанка Галина Комір – хірург з 15-річним стажем. Нагороджена медаллю «За гуманітарну участь в АТО», а також має «Подяки» від військових частин ВСУ.