Концептуальная виставка «Як Харитина Марченко Дніпрогес будувала» в Музеї міста за порогами відкрилася з нагоди Дня міста та 85-ї річниці з моменту пуску нашої гідроелектростанції.
На створення експозиції науковців надихнула розповідь про життя Харитини Марченко – бабусі однієї зі співробітниць Національного заповідника «Хортиця». Виставковий проект реалізовано за підтримки флагмана вітчизняної металургії – ПАТ «Запоріжсталь».
Як зазначив генеральний директор Національного заповідника «Хортиця» Максим Остапенко, в нинішньому році виповнюється 90 років з початку будівництва та 85 років з моменту введення в експлуатацію Дніпровської гідроелектростанції – первістка грандіозної індустріалізації країни та докорінного перетворення усього народно-господарського комплексу, започаткованого у другій половині 1920-х.
– В ювілейний рік науковці докладають зусилля для гідного відзначення річниць початку та закінчення будівництва Дніпрогесу, – говорить він. – Виставка «Як Харитина Марченко Дніпрогес будувала» – данина пам’яті трудовому героїзму тих часів, наочне декларування свідомої позиції творчого колективу закладу: не зводити рахунки з історією, втім намагаючись об’єктивно відобразити сторінки минулого в усій їх складності та багатогранності.
Організатори намагалися зробити акцент на ролі жінок-робітниць на будівництві та на їх величезному вкладі у розвиток Дніпрогесу. Експозиція поділена на тематичні частини: «Харитина», «Марія», «Муза», «Шуламіс», «Євгенія» та «Олександра», що відображає реально існуючі на той час типи жінок: кар’єристки, ідейні комсомолки, професіонали, ударниці за покликанням, жінки дніпробудівців та прості заробітчанки.
– У пошуках експозиційного образу було досліджено безліч фотодокументів, переглянуто кілометри кадрів кінохроніки, – говорить керівник проекту Світлана Копилова. – Одним із образних елементів стали нанизані великими стібками на червону нитку жіночі хустки. В перших розділах хустки білого кольору, далі вони рожевіють та подекуди стають червоними. Таким чином транслюється ідея формування «нової людини» – радянської ідентичності, що відбувалося під впливом ідеології та пропаганди.
Як розповіла Тетяна Митрофанова, завідуюча відділом музейної комунікації Національного заповідника «Хортиця», її бабуся Харитина Марченко дуже важко працювали, у чотири зміни. «Майже не дозволялося уходити з робочого міста чи просто стояти без діла. Нечасті хвилини відпочинку були, коли можна було поїсти, чи прийшов час забрати цемент», – говорить вона.
– Найяскравіші спогади мого дитинства – гостини у бабусі Тини у її затишному будинку на краю мальовничого села Маячка, Василівського району Запорізької області, що на березі Каховського водосховища, – згадує Тетяна. – Розповіді, щоправда, були скупими: вона не дуже любила згадувати про тяжку працю, яка випала на її долю, тож їх доповнювали спогади моєї матусі та її рідних сестри і брата, почуті від неї раніше. Ми ж, онуки, завжди дуже пишались тим, що бабуся будувала найбільшу греблю на Дніпрі. Вона для нас була героїнею, як і всі ті, хто був причетний до цієї великої справи, що вдихнула життя в промисловість нашого міста і перетворила його в потужний індустріальний центр.
Усвідомлення трагічної долі багатьох учасників цього великого будівництва прийшло згодом, вже за часів незалежності України. Тепер ми розуміємо, що героїзму там було значно менше, ніж про це звикли говорити. Частіше замовчували, що 30-ті роки минулого століття – це колективізація, розкулачення селян. Тисячі членів сімей (зазвичай дітей та підлітків) і родичів розкулачених, в надії загубитися серед люду і врятуватись від репресій, йшли на шахти Донбасу і на Дніпробуд. Люди погоджувались на будь-яку, найтяжчу, роботу, аби лише не притягувати до себе зайвої уваги.
Тому і не було там нестачі робочої сили. Велика кількість будівничих, особливо молоді, – це ті «полные энтузиазма комсомольцы и молодежь», батьки яких були заслані до Сибіру. Серед таких була і Марченко Харитина Митрофанівна. Сім’ю її першого чоловіка вислали до Сибіру, бо, на розсуд червоної влади, ці працьовиті люди були кулаками, а їй вдалося уникнути заслання і втекти в єдине місце, про яке вона знала, що там приймають усіх, не питаючи, хто ти і звідки. На будівництво гідроелектростанції вона прийшла пішки із с. Гаврилівка Колончатського району Херсонської області, як тепер вже зрозуміло, не за покликом серця.
Коли вона прийшла у Запоріжжя, на жаль, невідомо. Але відомо, що була ще молодою гарною жінкою: народжена 1893 року, на початок будівництва мала 34 роки. На роботу її взяли у жіночу бригаду бетонниць. У своїх спогадах вона не скаржилась, розповідала, що хоч грошей майже не платили, зате видавали одяг і взуття; хоч спали мало, зате годували добре; жили в бараках, але в них було тепло. І молодість брала своє: попри тяжку працю майже усю зміну вони співали, жартували. Після роботи милися у бані теплою водою, вечеряли у їдальні і там же – танці до ранку, а зранку – до роботи. Відганяючи втому, мріяли установити трудовий рекорд, але їхній бригаді він не вдавався.
Умови праці були тяжкими, а навантаження такими, що не кожен організм, нехай і молодий, подужає. Чоботи надягали лише коли було холодно, влітку місили цемент босоніж. Багато людей хворіло на малярію і помирало.
– Захворіла і Харитина, але їй пощастило: не померла – її врятував наш дідусь, Михайло Мойсейович Половинка, на 13 років за неї старший, – добавляє наша співрозмовниця. – Він тоді із Маячки привозив бричкою мед зі своєї пасіки до лазарету будівництва. Там одного разу знайомий лікар розповів Михайлу про дівчину, вони познайомилися, і виникло кохання. У 1934 році Харитина народила старшу свою доньку, мою тітку Ліду. До кінця своїх днів вона прожила у селі, працювала у колгоспі. Давно вже немає на світі бабусі Тіни, Харитини Марченко, яка будувала Дніпрогес. Але і зараз, як іду греблею, серце щемить від думки, що цього сірого монолітного бетону торкалися її теплі руки…
За словами творців експозиції, вони збирали фотографії, документи та речі буквально по крупицях. Музейний проект показує нам цілий пласт історії, якою ми можемо пишатися та зобов’язані пам’ятати. Це наша могутня та велика історія, яка йде через призму Дніпрогесу, який будували жінки. Адреса Музею міста за порогами: бульвар Центральний, 3, вхід вільний.