Сергій Крутій батько двох дітей, до війни 7 років працював вальцовщиком гумових виробів на Кабельному заводі «Крок ГТ», що розташований у Хортицькому районі Запоріжжя. В першу хвилю мобілізації, коли отримав повістку, не вагаючись пішов захищати свою родину від терористичного безладу, який насував на нашу область зі сходу
Міномет – кошмар для піхоти
Крутій потрапив до 79 десантно-штурмової бригади, де став мінометником батареї 1-го батальону. Перше, що їм довелося робити в зоні АТО – зачищати поселення Червоний Лиман в Луганській області від тих, хто хотів зробити державу в державі.
– Ними виявилися люди, як вони себе називали, «шахтарі» та «трактористи», – говорить Сергій.
– А насправді хто це був?
– Знаєте, там спершу, можливо, і були на блок-постах громадяни дещо обурені владою, які хотіли змінити щось на краще. Але вони не розуміли, що нічого ладного з цього не вийде. А потім, десь з початку літа 2014 року, на Донбас почали заходити через кордон російські війська.
– Що це були за частини?
– Наскільки нам повідомили, Псковська десантна дивізія, з якою ми безпосередньо вступали в бойовий контакт. Інших нам не оголошували, а лише давали наказ відкривати вогонь, коли колони пересікали державний кордон України. Одну з них в районі Должанцево ми розбили вщент. Скільки там було техніки навіть не скажу, бо все затянуло чорним димом. До того ж і колона знаходилась далеко від нас – міномет б’є до 7 кілометрів. Скажу лише, що українська піхота нам після цього обстрілу дуже дякувала.
– Кого ще доводилось обстрілювати?
– Накривали вогнем в зоні АТО і невеликі угрупування боєвиків та поодиноку техніку. Я був командиром мінометного розрахунку, і людей в батареї конче не вистачало. Тож на мені було два 120-міліметрових міномети і один 82-й. Переміщали ми їх на автомобілі «Урал». Так, 82-й міномет стояв безпосередньо в кузові і прицільний вогонь з нього ми могли вести прямо з машини. Один міномет був прив’язаний до авто позаду і йшов своїм ходом, а інший ми завантажували в кузов. Взагалі ж, батарея складається із 6 мінометів – 6 розрахунків, де повний штат повинні складати 5 бійців. Командир, навідник и три номера обслуги.
– А насправді, як було?
– Лише командир і навідник. Так удвох ми і працювали.
– Чому міномет вважають надто винищувальною зброєю і так бояться?
– Тому, що це дуже мобільна зброя. Це не пушка, яку потрібно спершу кудись тянути, потім довго встановлювати… А тут хутко прибули на позицію, бачиш ворога – б‘єш. Корегування теж відбувається дуже швидко, і він доволі добре працює на ушкодження противника. Приміром, броню танка він теж може дещо пошкодити та вивести з ладу. Піхота дуже боїться мінометів. Заряд там зазвичай іде осколочний, хоча можна застосувувати і фугасний, який руйнує бліндажі та інші укріплення.
«Котел» під Должанським та Ізваріно
– Де і коли ви потрапили в оточення?
– Це сталося біля кордону з Росією. Ми підійшли під Должанське, щоб відтіснити противника, що заходив з російської території. Завдання було – перекрити кордон від Должанського до Ізваріно. Проте необхідних сил на це не вистачало. Було навіть таке, що на 20 кілометрів стояло лише 50-100 наших бійців. Доводилося вибирати ділянки, де зручніше проходити ворожій техніці та колонам – там і тримали свої позиції. А в оточення ми потрапили в липні 2014 року. Тоді прямо з російської території по нашим позиціям стала бити їх артилерія. Тили нам відрізали, і не було ніякого постачання. Від кордону ми стояли якихось 800 метрів і чудово бачили залпи Градів з російської території. Вони це робили, не ховаючись. А нам у відповідь вогонь забороняли вести.
– Щоб не роздраконити «двоглавого орла»?
– Так. А вони приїхали на позицію, розвернулись, відпрацювали, потім тихенько звернулись і поїхали собі назад. В оточення тоді потрапила майже вся наша і ще 72 механізована бригада. Розміром так званий «котел» був чималенький – десь 20 на 20 км. Наші командири одразу зв’язалися зі штабом сектору, мовляв, дайте відповідь, коли нам виходити і як прориватись? Ті спершу мовчали, а потім порадили діяти за обстановкою. А тут саме почався черговий артобстріл – поруч загорілося пшеничне поле. Вітер дув у сторону росіян, і вийшла гарна димова завіса. Командири скомандували: «По машинам!» і ми під цим прикриттям тихенько вийшли без всяких бойових втрат. Правда, при цьому довелось знищити три свої танки і одне БМП, які не могли пройти через понтонну переправу. Там і річка була всього метрів 5-6 шириною, але мостом могла пройти лише колісна техніка – БТРи та «Урали».
– Тож ніхто з бійців не постраждав?
– Не зовсім так. Після обстрілу в 72-й механізованій бригаді були поранені танкісти. Наш санітар вивозив їх в машині через переправу, але вони потрапили в засідку. Там був лише водій з автоматом та поранені бійці. Від водія намагались дізнатись координати розташування наших частин, але він до карт ніякого відношення не мав, і його відпустили. Доля поранених невідома – вони лишились там.
– А як вони поводяться з нашими полоненими?
– Дякувати Богу, нашу бригаду полон оминув стороною. Але, гадаю, що з українськими полоненними росіяни поводяться дуже жорстоко. Навіть коли дивишся хроніку Другої світової війни, то німці з нашими полоненними поводились краще. Бо у них було більше поваги до солдата.
Куди й подівся синдром «старшого брата»!
– Як вас зустріли на цій стороні, коли вийшли з оточення?
– Ми вийшли в селі Амвросієвка, і люди дивились на нас надто вже не привітним поглядом. Можливо, хтось із них і вітав би українські війська, але місцеві цього не показували. Мабуть, чогось боялись. А от коли ми вже їхали на ротацію в Миколаїв, то, починаючи з меж Запорізької області, нас повсюди вітали в селах, а дівчата навіть квіти на машини кидали. Бабусі ж, розгледівши наш стан, звичайно, стояли, плакали… Колона дійсно була дещо пошматована – у одного БТРа два колеса відірвано, інша техніка побита чи обгоріла.
До речі, багато хто з бійців залишився тоді в Миколаєві, де базувалася наша 79 бригада. Дехто навіть сказав: «Це не моя війна» і залишився в бригаді. Тоді ще був вибір – залишатись в тилу або їхати в зону АТО.
– А ви чому повернулись?
– Я не хотів, щоб в Запорізькій і Дніпропетровській області, звідки я родом, сталося те, що в Донецькій і Луганській, – говорить Сергій.
Після ротації Сергій Крутій з бойовими товаришами знову опинився в зоні АТО і заступив на захист Донецького аеропорту. Вони стояли в селищі Піски, де до злетної полоси приблизно було десь з кілометр. Бійці ЗСУ, які тримали позиції в самому ДАПі (Донецький аеропорт – авт.), передавали їм кординати, і мінометники 79 бригади відсікали ворожі напади.
– Коли у бійців вашої бригади розвіявся синдром «старшого брата»?
– Очі на таких «братів» відкрились, ще коли ті ввели війська і захопили Крим. Хоча мокші і кричали, що там «наших нет». Знаєте, до мирних росіян я великої зневаги не маю, а от до їх військ та найманців – так. Прийшли сюди – або забирайтеся, або поїдете назад в деревяних макинтошах!
– Українська мова – це підгрунтя державності. Ви якою мовою на фронті спілкувалися?
– Там були хлопці з різних регіонів – з тими, хто із Західної України, ми спілкувались українською мовою, а ті, хто зі східних, російською. Місцеві люди, скажімо, в Пісках, де ми знаходились, також спілкуються двома мовами.
– Який тепер повинен бути кордон з росіянами?
– Кордон з такими «братами», звичайно, повинен бути більш суворим. На даний момент протитанковий рів та загородження, щоб навіть пішим ходом неможливо було його перейти.
Вам повістка! – Ні, це не я – це мій брат!
– Чому після демобілізації ви продовжили службу в райвійськкоматі?
– Мабуть, зрозумів, що це моя справа. Та якщо доведеться знову йти на фронт, зроблю це, не вагаючись. А зараз я старший сержант з мобілізації в Шевченківськім РВК.
– Чи охоче молодь іде на строкову службу?
– Коли розносимо повістки є навіть такі, що самі на вулицях запитують нас, як потрапити до лав Збройних Сил України. Проте здебільшого розмовами все так і закінчується. А в основному нам відчиняють двері квартир мами, татусі або дідусі і говорять, що їх синочок знаходиться на заробітках в Польщі чи Росії. Або навіть відкриє молодик, запитуєш призвіще та ім’я: «Так, це я». – Вам повістка. «А ні, це мій брат!».
– Ви не можете перевірити його документи?
– На жаль, відповідно Закону, ми не маємо такої змоги.
– Більш ніж половина школярів через пробу Руфьє не підлягає фізичним навантаженням, а в майбутньому, виходить, це вже і не призивники?
– Я так не вважаю. Приміром, мої двоє дітей навчаються у військово-спортивній школі «Запорозька Січ». Там також проходять медкомісію і проби Руфьє, але лікарі їм пишуть «Підготовча група». Тобто лікарі наші перестраховуються, щоб, не дай Боже, щось трапилось! Гадаю, вони просто знімають з себе таким чином відповідальність.
Коротка справка. Старший сержан Сергій Крутій проходив службу в зоні АТО в перший рік війни. 23 березня 2015 року він демобілізувався. Має орден «За мужність» ІІІ ступеню, медалі «За зразкову службу» та «За військову доблесть», а також відзнаку Президента України «За участь в АТО».