На околиці міста вже два роки приймає вимушених переселенців модульне містечко. Побудоване на кошти німецьких донорів, поселення зібрало людей, у яких спільне горе. Для когось модуль став рідним, а для когось, навпаки, в’язницею. «Запорозька Січ» поцікавилась, як живуть люди, та що їх турбує

Нове життя

На цьому тижні я вперше відвідала містечко. Вийшла з транспорту, перше на що звернула увагу – будівництво. Подих захоплює від  новобудов: величні багатоповерхівки з білосніжними рамами вікон та трохи загостреними дахами. Прорахована кожна деталь: рівні прямокутні форми, на балконах ще ніхто не влаштував гармидер і не сушить білизну. Такі ідеальні, вони яскраво виділяються та наче дражнять переселенців.

Д│твора з школи посп│ша║ додомуМодульне містечко – маленький, тісний, наче вулик, квартал, побудований в чисто полі. Формуються вулиці із сірих, одноповерхових будиночків-контейнерів. В деяких вже побиті вікна – таке собі  «дякую» німецьким волонтерам. На подвір’ї є лавочка, щоб відпочити та поспілкуватись з товаришами по нещастю. Але на вулиці нікого – всі ховаються від непроханих гостей, підглядаючи через щілинку жалюзі.

У центрі містечка біля корпусу адміністрації покосилася новорічна ялинка, нагадуючи про недавнє свято. Для дітей влаштовано майданчик, футбольне поле та гратися ніколи – зі школи додому, робити уроки. Ось тротуар почали прокладати, а до весни обіцяють зробити паркан. Потихеньку містечко розвивається, але від того не легше починати нове життя.

Поки я спілкувалася з  адміністрацію, осторонь стояла жінка у сірому пальто. Лариса Мостова давно мешкає у містечку. Одинока жінка, інвалід, пенсіонерка, вона мусила покинути простору квартиру у Донецьку. Там залишилось все життя: близькі, знайомі, майно. А що тут? Жінка у відчаї: «В кімнаті стілець ніде поставити, нам затісно. Ми не зарились в землю – ми живі! Хіба можна так жити?».

Її сусід Олександр вже звик до помешкання. Приїхав з родиною зі Стаханова, захопив улюбленця – кота. Він разом з господарями пережив обстріли й зараз невибагливо мешкає у невеличкому модулі, в якому тепленько та затишно. Олександр пестить вусатого за вушком, та посміхається: «А чого жалітися: тепло, вода гаряча є. А головне, чуєте? Навколо тиша…»

Більшість родин мешкають у окремих боксах, як кажуть:  хоч не пишно та затишно. Одинокі люди живуть у кімнатах з поселенням, тому тут становище складніше – важко знайти спільну мову, та відчувати себе комфортно на 3,5 метри особистого простору.

«Містечко врятувало нашу родину!»

С│м'я Кочубей в нашому м│ст│ знайшла справжн│й д│мДля когось містечко стало справжнім спасінням.

Донецьк. 2015 рік. Час йшов, а постріли не припинялися. Надія, що положення стабілізується, танула, як крига по весні. Дивитись на перелякані від пострілів обличчя дітей  Тетяна та Ярослав Кочубей більше не могли – потрібно було шукати безпечне місце.

У пошуках притулку подружжя з дітьми – першокласником Петром, та на три роки молодшою дочкою Юлею – приїхали до столиці. На гостинність Києва годі й сподіватися – прибули пізно, місць у гуртожитках не було. Раді були й намету на двісті чоловік. Приміщення було поділено перетинками на кімнати: для жінок, чоловіків та родин. Місць не вистачало, родину Кочубей розділили – батько мешкав окремо. Зараз подружжя з посмішкою згадує, як почали наче вперше бігати на побачення один до одного. Але тоді було не до сміху: харчувалися на вулиці, вбиральня далеко. Тим більше, малечі потрібно йти до школи, перспектива робити домашнє завдання на матраці у наметі викликала сум, охопив відчай від почуття незахищеності.

Врятували друзі з Оріхова – запросили пожити місяць другий. «На той час ми сподівались, вірили що положення стабілізується і ми зможемо повернутися  додому. Але через три місяці нічого не змінилося, у друзів затримуватись було незручно», – розповідає Тетяна.

Родина шукала притулок, та й це місто виявилось непривітним: дізнавшись, що переселенці отримують державну допомогу, власники нерухомості вирішили скористатись положенням та збільшили орендну плату. Мабуть, коли роздавали совість – не всі були вдома.

Врятували родину сучасні технології: з мережі Інтернет Ярослав дізнався, що в Запоріжжі ось-ось запрацює модульне містечко. Один дзвінок у регіональний штаб: житло було заброньоване й гостинно чекало на господарів. На весняних канікулах родина Кочубей вже перебралася у Запоріжжя з приємним сюрпризом долі – от-от мав народитися третій малюк. Кімната невеличка, але облаштувались:  друзі прислали постіль, килим. Пологи приймали у пренатальному центрі, обійшлось без ускладнень – народилась дівчинка, маленька Маргарита.

Ось пройшов рік. Потяги, автобуси, тимчасові помешкання – все позаду. Життя налагоджено: поки мама з маленькою на господарстві, старші дітки у школі вчаться, де знайшли нових друзів. Ярослав проповідує у тюрмах, реабілітаційних центрах, та їздить до АТО.

Дивлячись у їх щасливі очі, здається, що в них немає проблем і турбот…

Не пощастило з сусідами

Тим не менш, є й нарікання. Родина Кочубей отримує допомогу від держави, та вчасно платить за помешкання. «Держава нам ці гроші дала, ми  забов’язані сплатити комунальні платежі. Сума менша, ніж за однокімнатну квартиру, яку ще й орендувати потрібно», – розповідає Тетяна.

Такої ж думки більшість мешканців – 60%. А що ж інші? А інші не платять, та все одно користуються електрикою та теплом. Борг містечка все росте. Є такі мешканці в яких він досяг 6000 гривень. Були й випадки, коли боржники виїжджали серед ночі, ще й прихопивши майно, яке принесли волонтери.

Ще одна місцева махінація – кімната зайнята, а мешканців немає. До одного модулю періодично приїжджає автомобіль з номерами Луганська. Люди живуть на дві хати, й у двох місцях отримують допомогу від держави.

Присутнє й пияцтво. Через раптові зміни в людях прокидається злість, агресія. Серед ночі можна почути крики, звуки розбитого скла вікон новеньких будиночків. Каміння летіло й у вікна адміністрації, кажуть, то все нетверезі батьки сердились, дитина яких напередодні потрапила під проїжджаючу повз машину. За чаркою ніколи дивитись за дитиною, ось і шукають винних у своїх нещастях.

Про проблеми містечка у регіональному штабі знають, та просять бути відповідальними: «Тарифи аргументовані, трохи вище за літні. Але кожен може економити – виставляти меншу потужність нагрівача», – каже Наталя Крамарчук, працівник штабу. Про пияцтво знають, але що робити – на вулицю людей не виженеш.

Працівники регіонального штабу проводять роз’яснювальні бесіди, пояснюють що потрібно знайти роботу, жити далі. Але поки результату немає.

Разом тим, найближчим часом містечко може поповнитися новими жителями – біженцями з Авдіївки, яку зараз обстрілюють з усіх видів зброї. Уживуться чи старожили з новоселами – покаже лише час.

 

Будемо жити!

Багато приїжджих, скориставшись допомогою, вже знайшли роботу, влаштували дітей. З приходом весни відкриваються нові можливості: багато пропозицій від сільських жителів, які готові прийняти людей на сезонні роботи з проживанням.

 

Що за місто?

Містечко для переселенців відкрив консул Німеччини в Україні Детлеф Вольтер 16 лютого 2015 року. Вартість будівництва – 2,5 мільйона євро. Проект, затверджений федеральним канцлером Німеччини Ангелою Меркель і президентом України Петром Порошенком, реалізований організацією Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit за підтримки Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

Містечко розраховано на 544 чоловік. Зараз вільні 170 місць, переважно – верхні полиці у кімнатах з підстеленням. Вартість проживання для однієї людини взимку складає 360 гривень (в місяць) – у цю суму входять лише комунальні послуги. Компенсацію інших витрат взяла на себе місцева влада.

Влада допоможе!

2 лютого модульне містечко відвідав заступник мера Анатолій Пустопаров. Разом з представниками районної адміністрації, директором містечка, Товариством Червоного Хреста проведено перевірку на готовність прийняти переселенців з Авдіївки. По всім показникам кімнати готові прийняти нових мешканців.

До штабу – 1 200 чоловік за добу

У штаб│ намагаються допомогти кожному, хто потребу║ п│дтримкиЗ 2014 року в Запоріжжі функціонує регіональний штаб з питань соціального забезпечення і тимчасового розміщення сімей та переселенців із зони проведення АТО. Успадкувавши функції Червоного Хреста, він став одним з перших в країнах пострадянського простору

Центр розпочав роботу в найважчий момент, коли сотням переселенців була необхідна оперативна допомога. «Штаб виконує координаційні функції: це перший пункт прибуття переселенців. Тут їх реєструють, дають довідку, за якою вони можуть претендувати на соціальне житло, гуманітарну допомогу, медичні послуги, навчання дітей в дитячому садку та школі», – розповіла старший лейтенант служби цивільного захисту Крамарчук Наталя.

Як згадує начальник регіонального штабу Головань Микола, перші дні було незвично: «Ми чергували по шість чоловік. У липні на добу до нас зверталося близько сорока преселенцев, у вересні – вже триста. У грудні ми зафіксували максимальну кількість – 1200 чоловік! Реєстрували, де могли, намагалися працювати максимально швидко, адже було дуже багато маленьких діток». Ті важкі дні вдалося вистояти завдяки злагодженій роботі колективу. За три роки роботи центром було зареєстровано майже 70 тисяч переселенців.

Зараз такого потоку переселенців в центрі немає, але люди систематично звертаються за допомогою. Буває, дзвінки лунають серед ночі, і працівник на службовому автомобілі їде забирати людей з вокзалу, щоб надати оперативну допомогу.

Завдяки роботі центру у минулому році, дітки переселенців брали участь у чемпіонаті «День футболу»,  який організувала федерація футболу України та німецька організація GIZ. Малюки посіли друге місце, отримали призи та багато позитивних емоцій.

Дарина Буцанова