Холодний місяць, що подарував надію
Вже вкотре за цей рік маршрут Запоріжжя-Дніпро. На останньому сидінні у кутку маршрутки, як зазвичай, слухаю мікс різних пісень. Не веселих, не сумних – ніяких. Це фон, щоб відволіктись, щоб не думати про ті обіцянки, які я вислуховую щоразу, потрапивши до клініки. Я довіряю своєму лікарю, вона для мене, наче рідна. Та все складніше дивитись на візочки подруг і чекати… Підбадьорює мама, вона завжди поряд. Але немає поряд самого близького, любого, рідного. Вибач коханий, з роками твоя робота з романтики перетворюється на пекло.

Але що поробиш: «Доля така, чекати моряка». Але, коли ти так далеко, хочеться відчувати тебе поруч, дивитися в очі нашому маленькому щастю й бачити у них твоє відображення. Та все складніше сподіватись і все більше віриш – не доля… І нехай на цей раз у кишені сумки лежить тест з ледве помітними двома рисочками, я все ж побоююсь. Раптом знову гормони.
Та я ще не готова здатись. Я знаю, Бог є, і він мене чує. Я готова кружляти у цьому білому спринтері тиждень, місяць, рік, поки моя люба лікар впевнена – надія є.
Ось і приїхала. Головне зібратись. Авжеж у кабінеті Світлани Миколаївни, мені, як малій дитині, можна і плакати, і сміятися. Вона все зрозуміє. Та я вже дівчинка доросла, ці соплі ні до чого.
Обійми, посмішки, кава трохи розслабили. Та попереду огляд, аналізи. Вже звикла до цих незручних крісел, до нескінчених проб крові. Біс із ними – головне результат.
І ось… Ось ця хвилина, яка або розіб’є мою надію на мільйони маленьких уламків-розчарувань, або я сьогодні нарешті повірю, що справедливість є…
Таки є! Я не можу поворухнутись. Я не можу повірити у це щастя. Невже? Нарешті! Не можу втриматись, я хочу поділитись цією радістю з найдорожчими. Мабуть, мама втратить свідомість. А любий… він ще не знає і дізнається, мабуть, лише через тиждень, що поробиш – роумінг…

Тимошка
Ці дев’ять місяців очікувань, коли крутило-мутило, спалось-не спалось, хотілось солодкого- гіркого, хотілось поїхати від усіх, а іноді навпаки, щоб усі були поряд. І до всього відновлення після невдалого кесаревого розтину. Але це коштувало того, щоб обіймати тебе, притискати, цілувати, віддавати тобі усю свою любов, мій маленький Тимошка.
Перші кілька місяців суворих правил, режиму дня, щоб наше життя ввійшло у звичну колію завершились. Було важко. Алергії, болі у животику –
все те, через що проходи більшість. Ми це побороли.
А головне – приїжджав наш тато. Хоч руки мені це не розв’язало, але як приємно дивитись, як ви засинаєте й сопете в унісон: тато і його синочок…
Ще до року Тимоша став на ніжки, і ми привезли йому стрибунці. Він міг годинами у них стрибати та посміхатися, а ми з ніжністю дивились на його пустощі та перші перемоги.
Все чекали, ну, коли вже побіжить. І побіг, та так, що не наздогнати. Все навколо йому потрібно та викликає цікавість. Вже у рік кажемо «ма», «ба». А ще тягнемо маленьку ручку й просимо «ка» (це в нас так кашка називалася).
І в усіх цих материнських клопотах, коли ти втомлена, але щаслива, душа болить за дві речі: тисячі кілометрів між нами та нашим татом, та хвороби, які підкошують моє маленьке сонечко. Ти сильний, мій хлопчик, я сильна – впораємось.

Погляди
Ось нам і 1,5 рочки. Так вийшло, що всі друзі-дітки трохи старші: хто на рік, хто на два-три. Всі вони росли на моїх очах. У кожного свій характер: слухняний Діма, маленькі бандити Денис та Микита. Дівчата трохи інші: вже з’являються жіночі капризи та витребеньки, але вони не за віком розумні та розважливі.
Тимоша ніколи нікого не ображає: всі його іграшки – спільні, але чужі іграшки – не завжди його. Старші вже починають виявляти право власності, а мені іноді так серце болить, коли в малого щось забирають. Хоча він особливо ніколи не наполягає. Може, тому й гратися подобається йому наодинці: сидить у пісочку та перебирає рученятами.
Тож на прогулянці ми більше бігаємо, де можна і куди заборонено. Слухатись мене не хоче. «Мабуть розпестила» бачу у поглядах сусідів та знайомих. Я стримана – не реагую.
Бігаємо завжди навшпиньки. Звідси нескінчені рекомендації «відведи до ортопеда». Пояснювати, що спеціалісти проблеми не бачать, втомилася. Мене запевнили – виходиться. Тож, як завжди, терпляче чекаю. Чекаю й перших впевнених слів, намагаюсь не впадати у паніку. Та й у моїх матусь хлопчики довго мовчали. Терпіння, Машо, терпіння.
Вдома кількість машинок, кубиків, пірамідок вже давно перевищили кількість мої особистих речей і перетворили кімнату на велику ігрову залу. Та якось немає в нього до них цікавості. Іноді сидить та складає вежу, а набридне, то до кухні, гратися моїми каструлями. Любить мультики, але у смаках перебірливий та незмінний: «Маша та ведмідь» і «Фіксики». Як і в недалекому дитинстві, ми все стрибаємо. Скоро доведеться татові купляти новий диван.
Намагаюсь займатися навчанням та уваги немає: пластилін у роті, книжку розбираємо на листочки, а дам олівця – то все навколо в малюнках. Але тим не менш, розблокувати смартфон, зайти у YouTube та знайти потрібний мультик для нас нічого складного.
Більш за все малого засмучує горщик. Як не старалась посадити, які тільки варіанти не купляла – все не те. Мабуть, складний характер.
Гіперактивність та цікавість до всього нас не полишає. Починаю турбуватись, адже в малого немов немає страху: їде машина, а він її, наче, не бачить.
До дітей та знайомих ставлення різне: підпускає до себе тих, кого хоче. Головне для нього, щоб мама була поруч: якщо, бачить що кудись іду – одразу біжить. Мій-мій.

Дитина дощу
Поступово моє довгоочікуване материнство перетворилось у постійну боротьбу на захист і себе, і дитини. Я знаю, впевнена, що все робила правильно, адже дослухалась до всіх і кожного: лікарів, мами, подруг, а головне – до себе. Хто, як не мама, може зрозуміти своє маля.
Після двох років почали рясним дощем сипатись питання: чому так ходить, чому не говорить, навіщо памперси та інше. Я не могла відповісти та сама шукала відповіді у спеціалістів. Кращих з кращих у рідному місті рекомендували знайомі. Зустріч із поважними лікарями давали надію на те, що скоро все налагодиться.
Їх було багато та багато різних «висновків». І в один день всі вони, наче пазл, поєднались у одному діагнозі: «аутичний синдром».
Я почала читати. Багато читати і знаходити своє буденне життя на сторінках форумів, довідників, книжок. Нам не було трьох років, тому ставити остаточний діагноз «аутизм» зарано. Шукати причини та винних також не було сенсу, адже сучасна медицина всіх рівнів сама її не знайшла. А мені це й не потрібно.
Не потрібна жалість – я одразу дала зрозуміти подругам, що я не «мучениця». Так, є складнощі, та моя дитина – найкраща для мене.
Ускладнились і стосунки з чоловіком. Іноді мені здається, що він просто ще не усвідомив. Але об’єднує прагнення зробити все заради щасливого життя нашого маленького чоловічка.
Позаду перші відвідини спеццентрів. Про враження та майбутні перспективи розповідати утримаюсь… Засмучує, що коли прийшло усвідомлення й готовність подолати перепони, виявилося, що мало кваліфікованих спеціалістів, які б займались такими дітками.
Але ми не зупинимось і не здамося. Це не вирок, це виклик. Будемо діяти.
P.S. Вечір. П’ю каву з подругою, а поряд грається її мала Алінка, яка наступного року піде до школи. Розповідаю у всіх деталях про поїздку до центру для «особливих дітей», про прийом лікаря, консультації психолога. Раптом мала повертається й перелякано питає:
Мамо, Тимофій що, захворів?
Ми переглянулися. Я ледь втримала сльози. Для неї малий – просто друг. Не особливий. Просто – друг.