У цієї життєрадісної запоріжанки і до, і під час війни чудовий бізнес – робить людям свято, здійснюючи мрію кожної нареченої про красиве, ідеальне весілля. Вона також здійснює в нашому місті соціальний проект «Кохання перемагає», де всі її друзі допомагають бійцям і ветеранам АТО в організації їхніх весіль з великими знижками, а інколи і зовсім безкоштовно. А ще її чекають на фронті в багатьох українських підрозділах, де все ще потрібна волонтерська допомога

«Кохання перемагає»

Цей проект почався з того, що в агенстві почали безкоштовно давати у прокат весільні сукні нареченим бійців та ветеранів АТО. 2018 року вони вже провели близько 10 весіль для атошників. Причому комусь потрібні тільки сукня і букет, а комусь – весілля повністю, «під ключ». Олена вважає, що це дуже гарний проект, і їй дуже шкода, що він не отримав підтримки в інших містах України.

– Однак наші пари одружуються, кохання перемагає війну, хлопці адаптуються, переборюють свій поствійськовий синдром і знаходять сенс у житті, а це найголовніше, – говорить Олена Ярошенко.

До речі, у зв’язку з проектом у них з’явився і салон, адже багато весільних суконь стало залишатися в агенстві Олени «Любовь-морковь». З’явилася і чудова помічниця Квітка-Десятник, яка сама їх шиє. Вона мала свій салон весільних суконь у Харкові, але заради чоловіка-офіцера переїхала до Миколаєва, де базується його частина. І ті сукні, які залишилися в салоні, вона прислала у весільне агенство Запоріжжя. Перші 10 суконь дівчата отримали абсолютно нові, шикарні, і вона продовжує їх шити.

Також вже два роки поспіль Олена Ярошенко спільно з журналістом Наталією Зворигіною впровадили проект «Випускник» для діток бійців АТО, переселенців, сиріт та інвалідів. Їм безкоштовно привозять випускні сукні. А ще Квітка-Десятник безкоштовно шиє сукні для діток загиблих мелітопольських льотчиків, і вже віддала їх у дитячий садок і школу.

Косметика для донецьких

– Думаю, навесні 2014 року вам було не до суконь. З чого почалося Ваше волонтерство?

– Тоді в соціальній мережі Фейсбук з’явилися люди, які були мені цікаві під час Революції Гідності, і з якими я ходила на запорізький Майдан. Потім я побачила оголошення Насті Голікової, що в Запоріжжя заїхали перші переселенці, і їм потрібна допомога. Тоді я і запропонувала їй для цього своє приміщення, яке розташоване на площі Пушкіна в центрі міста. У перші ж дні мій офіс у 18 кв. м був завалений всілякими речами, що привозили люди, до самої стелі. Ми зрозуміли, що його буде мало.

– А що везли люди?

– Одяг, посуд, предмети гігієни, продукти, дитячі іграшки, тазики, мочалки… Перелічити все нереально. І це коли тільки перша багатодітна сім’я заїхала на базу «Запоріжсталі». Про інших переселенців ми нічого ще не знали. А та сім’я тоді написала пост у соцмережі, мовляв, Запоріжжя нас не прийняло, і ми тут голі-босі. Звісно, народ кинувся допомагати, але не знав, куди все це везти. Тому гуманітарний потік потрібно було кудись спрямувати. Тоді я і пішла до директора будинку, де знімала офіс, і попросила хоча б на пару місяців приміщення. Він надав нам три великі кімнати. Ось тоді ми і написали в соцмережі, що у нас з’явився штаб, – згадує Олена.

Сталося це перед травневими святами, і дівчата почали приймати гуманітарку, працюючи з 8-ої до 20-ої без вихідних. Буквально за тиждень сформувалася команда людей, які і стали одними з перших волонтерів у нашому місті. Люди стали привозити речі машинами і навіть цілими фурами. Магазини, які закривалися, щоб не втрачати час на продажу одягу, привозили його в штаб цілими колекціями.

– Пам’ятаю, там було близько 100 пар джинсів. Звичайно, це були не ходові розміри, але вони знаходили своїх власників. Люди приносили навіть статуетки, набори духів, косметику… Питаю: «А косметику навіщо?» Відповідають: «Ну, я жінка, і така ж жінка могла виїхати звідти без косметики. Ну як це?» – сміється Олена.

Загалом, чого там тільки не було: книги, колекційний посуд, побутова техніка... Приміром, магазин «Золінгер», коли в них затопило склад, привіз фени, плойки, праски, машинки для гоління… Тож кожному переселенцю давали величезний пакет з продуктами, окремо з предметами гігієни, вони машинами вивозили одяг.

А потім до Олени стали звертатися працівники штабу, яким дзвонили знайомі хлопці з АТО і скаржилися, що їм там нічого їсти. Так в штабі з’явилася шафа для армії, куди волонтери складали все, що люди привозили бійцям. І тоді переселенці з Луганська стали обурюватися, мовляв, чого ви нам не даєте зелений горошок, який у вас он стоїть. Волонтери зрозуміли, що потрібно створювати інший штаб. Пішли до голови облдержадмінітрації Баранова, і він дав їм приміщення, яке назвали «Наша перемога». Тоді половина дівчат, працюючих в штабі переселенців, сказала: «Ми хочемо допомагати армії» і пішла в новий штаб. А штаб переселенців завершив своє існування трохи менше року тому, коли у волонтерів забрали останнє приміщення. А так він існував би й далі, так як перетворився вже на клуб, куди переселенці приходили, спілкувалися і допомагали один одному.

– Буквально тиждень тому мені подзвонили з Донецька: «А можна мені знайти якийсь штаб?» Виявляється, люди виїжджають звідти і досі, – дивується весільний волонтер.На роботі

Чи страшно їхати на фронт?

Як стверджує Олена, штаб допомоги армії тоді був потрібен, а на даний момент у кожного волонтера вже сформувалося на фронті своє коло друзів, яким він допомагає, і вже немає тієї потреби в продуктах та формі.

– А коли народилася ідея самій їздити в зону АТО?

– Як тільки поїхали туди перші машини, але хлопці вперто не хотіли нас брати з собою. Я їх тепер прекрасно розумію, а тоді дуже обурювалася. Але ж на той момент лінії розмежування були ще не сформовані, і в перший рік війни ми їхали на свій страх і ризик. Пам’ятаю, пізніше, вже в 2016 році, коли добиралися до грузинського легіону, нам сказали, що село розділене на дві частини і чіткої межі немає. «Їдьте прямо, якщо заїдете на ту сторону, і вас візьмуть у полон, залиште координати, кому дзвонити». А в 2014 році фронт ще рухався і, зрозуміло, що хлопці не хотіли нести відповідальність за нас. Запорізькі віруючі волонтери побували того року в полоні сепаратистів, і доводилося витягати їх звідти.

– У вас був випадок, коли в черговій поїздці на фронт у машини відмовив двигун. Як ви виплуталися з тієї історії?

– Так, ми ламаємося там дуже часто – машини не витримують ні тих доріг, ні навантажень. Той бус «Опель-Мован», що мені подарували два роки тому, був уже не молоденький і, звичайно ж, в якийсь момент не витримав. Пам’ятаю, тоді взимку ми дотягли машину до найближчого села і залишили біля кафе, вважайте, на чужих людей. Місцеві сказали, мовляв, не хвилюйтесь, постежимо. Через два дні ми приїхали і буксиром відвезли її на ремонт.

– А не страшно було за себе, за машину, коли їхали туди?

– Перший раз дуже страшно було. Заспокоювало те, що перші два роки я їздила з бійцем з нашого 23 батальйону на його машині, і він знав ті дороги. Проте вперше в Широкіно було страшно їхати. Ви б бачили, як мене мама проводжала. Обвішала іконами, оберегами і всім, чим тільки можна було, вважаючи, що все це повинно допомогти. Страшно було і під першим артобстрілом, коли ти заїжджаєш e село, а з іншого боку його обстрілюють «Градами». Хлопці нам кричать: «Швидко лягайте на землю і скоріше в бліндаж!» Або коли ми їхали, а над машиною літали трассери. А буквально рік тому, минулої зими, ми виїжджали від хлопців вже на моєму «Мовані» з іншим водієм, а по ним почався танковий обстріл. Так наш бус від вибухів просто підстрибував під час руху, – згадує волонтер.

Тепер Олені вже спокійніше на фронт їхати, її попереджають, яка там обстановка і чи можна з’являтися взагалі. Їм доводиться підлаштовуватися під хлопців, щоб не піддавати свої життя небезпеці.

– Так, у мене є бронік, каска, але як я можу все це надягнути на себе, якщо поруч зі мною сидить хлопчисько в шортах і майці, а я тут приїхала вся така екіпірована. У 2014-15 роках, коли в них не було ні бронежилетів, ні касок, нам совість не дозволяла це одягнути або собі залишити – усе відразу ж віддавали бійцям. До речі, приходили потім у Запоріжжі до нас у штаб бійці, що вже відслужили, які отримували від нас бронежилети та каски, і повертали їх назад. Ми приїжджали потім у який-небудь підрозділ, наприклад, у Правий сектор, і коли бачили, що стоїть бієць 18-19 років без броніка, звичайно, віддавали йому.28 бр

Попандопуло і його компанія

– До 23 батальйону вперше що повезли?

– Це був жовтень 2014 року. 23 батальйон тероборони Запоріжжя, який вийшов сюди на ротацію, після обстрілів в неповному складі повернувся тоді в зону АТО. Звичайно, ми поїхали до них. Мене розпирала гордість за себе, тому що я порахувала, на яку суму в своїй машині везу їм гуманітарну допомогу. Було там 10 НАТОвських аптечок, «кікімори» і багато чого іншого.

– Ви ж ще й перед людьми в соцмережах звітували?

– Звичайно. У Фейсбуці кожна поїздка була з обов’язковим звітом. 23 батальйон тоді переїхав на нове місце, і нам довелося його шукати. Було страшно, виїхали рано-вранці, ще затемно, по дорозі попадалися покинуті села. Під’їжджаємо до одного, а там світло горить. Хто зна, хто там – вони чи диверсійна група ворога? Запитувати ж не будеш! Згодом з’ясувалося, що свої. Коли побачили хлопців, перше враження було шокуючим – виходять бійці, одягнені в светри, на одному одразу три, два з яких жіночі. Один носок синій, інший червоний, y шльопанцях, а вже жовтень. Берці страшні, броні на них немає, каски ще радянського зразка. Загалом, вони виглядали, як кіногерої з фільму «Весілля в Малинівці» – Попандопуло і його компанія. Господи, у Запоріжжі та ж Нацгвардія була хоч якось екіпірована, а це ж запорізький батальйон! Після цього ми кинулися їм шукати форму звідусіль. Потім так смішно було, коли сайт ДНР «Трибунал» виклав фото наших хлопців і написав, що це взагалі не українці, а бійці Ізраїлю, Англії, Франції та Іспанії. Адже та форма, що ми для них привозили, це дійсно була британка, англійка та форма Ізраїлю. Ми навіть національні прапорці на ній не зрізали, так як на це не було часу – її потрібно було негайно доставити бійцям. І, звичайно ж, у нас є найманці НАТО. Знаєте, для нас це було, як комплімент (сміється).

– Хто Вам допомагав у всіх цих придбаннях?

– Я відкрила рахунок, куди люди перераховували гроші мало не з усього світу. Наприклад, був українець, який живе в США і щомісяця пересилав нам 100 доларів. Він навіть вибачався, якщо трохи затримувався з цим. Кажу йому: «Артем, ти знущаєшся? Ми вдячні за будь-яку копійку. – Ні – це мій обов’язок!» Пересилає мій брат з Канади, його друзі, якісь невідомі люди з Італії, Німеччини… Вони знаходили нас через посередників у Фейсбуці. А один раз у 2015 році до нас зайшла сімейна пара – дружина з України, а чоловік з Підмосков’я, які приїхали в Запоріжжя до родичів, і ті розповіли їм про наш штаб. Росіянин приніс 2000 рублів і сказав: «Я хочу, щоб ці російські гроші допомогли українській армії». У нас був легкий шок. Каже: «Я, коли слухаю все там, не розумію, що тут відбувається. Тож спеціально приїхав сюди з дружиною, щоб розібратися, що до чого», – згадує Олена.

Звичайно, хтось уже втомився перераховувати їм гроші, і на якомусь моменті зник, можливо, вважаючи, що зробив уже все, що зміг. А тоді, у 2014 році, коли люди все несли і везли, то найдорожча допомога для волонтерів була від бабусь і дідусів. Якось у жовтні прийшла така пара, і бабуся дістала з сумки зв’язані рукавиці, де не було двох пальців. «У вас, напевно, ниток не вистачило? Може, дати, дов’яжете? – Ні. Мій дід у Другу світову був снайпером і навчив мене, що вони саме такі повинні бути». І потім волонтери вже всім бабусям пояснювали, як в’язати рукавички для снайперів.

За нашу незалежність борються інші народи

– Яка була найнебезпечніша поїздка для вас?

– Напевно, до грузинського легіону, який базувався на Світлодарській дузі, ближче до Донецька. Загалом, мій напрямок був маріупольським, де стояв наш 23 батальйон, і тому поїздка в абсолютно іншому напрямку для мене була вже стресом. До того ж було абсолютно незрозуміло, де наші позиції, а де ворожі. Нам кажуть: «Ну, ось трохи проїдете, там буде блок-пост з манекеном – це вони». Їдемо-їдемо, а блок-поста немає, в’їжджаємо в якесь занедбане село, людей не видно, ми не розуміємо, по який бік фронту знаходимось. Водій каже: «Одягай бронік, каску, бери в руки телефон, якщо побачимо, що потрапили до ворога, то хоча б встигнемо повідомити, де ми». Я взагалі-то боягузка, але виду не подаю, сиджу з розумним виглядом, вся серйозна, і тут бачу в стороні розбитий корівник, над яким майоріє український прапор. Такого полегшення у мене ще ні в одній поїздці не було.

– Чому ви вирішили допомогти грузинам?

– Ми випадково перетнулися з їхнім комбатом Мамукою у Фейсбуці, і я поцікавилася, чи приїжджає хто до них на Великдень. Виявилося, що ні. Запропонувала допомогу, так як гуманітарки у нас вистачало. А ще звернулася до грузинів, які проживають у Запоріжжі. Проте особливо вони нічим не допомогли, але одна з жінок передала ікону Святого Георгія, і ми привезли її Мамуці. Потім на його аватарці довго стояло фото, де він стоїть з цією іконою. Я зараз, до речі, малюю картину з цього фото, і вона мені дуже важко дається. Знаєте, мені дуже приємно, що за нашу незалежність борються інші народи. Вони вважають, що перший крок до нашої перемоги – це крок і до їхньої незалежності. Ми їздимо і до чеченського батальйону шейха Мансура. Ці хлопці спеціально приїхали, щоб нам допомагати. У них величезний досвід ведення бойових дій, так як все життя борються за свою незалежність. А тут вони не тільки воюють, але ще й вчать і підтримують наших бійців.

– А ветеранів-афганців на фронті багато зустрічали?

– Окремого підрозділу немає, але є кілька людей у 37 батальйоні, і в 23-му теж. Дуже приємно, коли вони сприймають участь у цій війні набагато важливішою, ніж у тій. Тільки зараз вони розуміють, що, по суті, були там сепаратистами, і на чужій землі боролися за щось. А зараз багато хто з них не всидів дома, тому що має досвід, якого немає у 18-річних хлопчаків. «Чому вони мають гинути, а я сидіти вдома?» І вони йдуть, служать, навчають молодь і навіть не хочуть звільнятися за віком. Навіть борються за те, щоб законодавчо змінити віковий бар’єр, який дасть їм можливість служити далі.

«Ангели Тайри» та волонтер-інвалід

– Бачу вас на фото зі знаменитим фронтовим парамедиком Тайрою…

– З нею ми познайомилися в Запоріжжі в 2014 році, коли запорізькі волонтери привозили сюди парамедиків для навчання та користування аптечками НАТО. У цей день у мене було чергове весілля, і я вже була при повному параді – в сукні, на підборах і вся з себе красива. Ми з другом приїжджаємо на Космос у частину Нацгвардії, а за нами заїхала машина з київськими парамедиками. На мене вона справила враження справжньої амазонки – голені скроні, хвіст сивий, гарна форма, вся у татуюваннях, а я знала, що вона чемпіон України з єдиноборств. І тут вона до мене підходить: «Ні, мені свекруха говорила, що в Запоріжжі красиві дівчата, але тепер я і сама це бачу». Ми довго з нею сміялися. Потім я спостерігала, як вона веде з людьми практичні заняття, пояснюючи, що в кожного парамедика повинна бути своя зона дій. Це була перша зустріч, після чого ми загубилися на кілька років, – говорить Олена.

А в минулому році вони випадково зустрілися біля маріупольського шпиталю. Тайра одразу згадала гарну запоріжанку. Наш волонтер запропонувала їм багато продуктів, так як знала, що парамедики теж розвозять їх по підрозділах. З того часу вона стала до них приїжджати. Одного разу Олена запитала Тайру, який найяскравіший випадок був у неї на фронті, адже за плечима «амазонки» більше 500 вивезених з передової поранених бійців. Та відповіла: «Я на Світлодарці вивозила бійця, руками збираючи його череп докупи. А через півроку його мозок вже працював, і він згадав батьків. Хоча я не була впевнена, що він взагалі виживе».

Згодом у Запоріжжі наш весільний волонтер одружував чергового бійця, який їй сказав: «А ти знаєш, мене вивозила Тайра! Вона врятувала мені ногу». І все частіше Олена зустрічає бійців, які зобов’язані життям Тайрі і її команді.

А ще запоріжанка знайома з людиною, яку вважають Народним Героем України. Григорій Янченко в своєму місті Херсоні сидить в інвалідному візку з коробочкою біля великого ТРЦ і збирає гроші, на які потім заправляє паливом бус волонтерів і везе бійцям усе необхідне. В основному, він їздить у Маріуполь до підрозділу морської піхоти. У цьому році Олена перетнулася з ним там на Великдень – у нього немає ніг, скрючені пальці рук, але кілька разів на місяць він збирає допомогу і привозить її до хлопців.

Вона ще й малює!

– Знаю, що з добробатів залишилися тільки УДА «Аратта» та «Правий сектор», отже, і волонтерство, напевно, затихає?

– Ви забули ще чеченців, вони теж нікуди не увійшли. Однак ми продовжуємо волонтерство, лише змінили дещо його призначення. Хоч як би там не говорили люди, які не стикалися з армією, мовляв, куди йдуть наші 1,5% від зарплати? Ми бачимо куди! У бійців немає проблем з формою, берцями, їжею… Я вже бачила у них нове міноборонівське харчування, на яке поступово переводять наші частини. Це гарне м’ясо, добра каша, натуральний сік, це ана-на-си… в зоні АТО. Ось яке нове харчування, і воно існує! Тож з продуктами зараз немає питань. Ми в цьому році навіть скасували багато акцій, тому що вже не потрібні ні каші, ні крупи, ні згущене молоко, ні тушонка. Так, іноді хлопцям хочеться цукерок та домашньої випічки – вони ще діти.

Ми поміняли спеціалізацію. Дуже багато машин волонтери передали в армію, і до них потрібні запчастини, гума, нам завжди потрібні медикаменти. Тут в Міноборони ще провал y цьому забезпеченні. Зараз ми стали збирати гроші на підставки для великокаліберних кулеметів (КПВТ) та нових мінометів «Утес». Уже не ті часи, коли ми їхали на фронт, завалені коробками з усілякою їжею та іншою всячиною. Зараз більше веземо принтери, перехідники, запчастини до оргтехніки, стабілізатори, акумулятори для машин, гуму і таке інше.

– А ще, певно, маскувальні сітки?

– Так, вони потрібні завжди, так як вигорають, а ще й сезонні. Іноді тішимо хлопців тим, що привозимо їм подушки, так як останні не входять до переліку Міноборони – у бійців лише теплі спальники. Ось зараз я посилено збираю гроші на автомобіль, так як у мене один з підрозділів стоїть у лісі, і про нього мало кому відомо, то, звичайно ж, якщо хлопці на «Уралі» будуть кататися біля найближчих сіл, їх одразу виявлять. Їм потрібно невелике авто з великою прохідністю, яке ще буде виконувати функції реанімобіля. Ми готові купувати його вже і на польських номерах, так як на українських за такі гроші не купимо. Я продала вже на аукціоні 4 своїх картини і ще 4 виставила. Люди ще допомогли, і на даний момент у нас вже 1200 доларів, а потрібно, як мінімум, дві тисячі.

– І за скільки пішли картини?

– На аукціон я поставила від 3 тисяч гривень, але дві, у тому числі і Тайру, купили за 5 тисяч, а решта пішла за три.

– Ви закінчували художнє училище?

– Ні. Я звичайний перемальовщик. Розбиваю полотно на клітинки і починаю писати. Звичайно, обличчя мені даються важко, але я намагаюся. Під час поїздок на фронт я роблю фотознімки і ті, що запали в душу, потім перемальовую.

– Ви все ще продовжуєте їздити в 23 батальйон?

– Уже не тільки. Хоча і починала з 23-го, а потім у мене з’явилося ще кілька підрозділів: «Аратта», чеченський батальйон, кілька батальйонів в 36 бригаді, 28 бригада, ДШБ, ще їздимо в батальйон мого друга «Ведмедя», і зараз ось подзвонили хлопці з 55-ки, попросили приїхати, поспілкуватися, можливо, їм теж можна чимось допомогти, – розповідає волонтер.

А ще в Олени Ярошенко є підрозділ, який вона любовно називає «Катруся» – у нього, крім неї, взагалі немає волонтерів і не може бути, тому що туди не допускають нікого. Вона подружилася з ними ще в 2014 році, коли хлопці якимось дивом вийшли з оточення всі обгорілі, без їжі і довго потім хворіли, так як не могли звикнути до запорізької води. Це для них вона зараз збирає гроші на автомобіль.

Карта Приватбанку – 5168757391785362. А ще допомогу можна залишити для неї на вахті в приміщенні штабу за адресою: пр. Соборний, 109, офіс 21. Її телефон 067-618-7977.

Коротка довідка. Олена Ярошенко – володарка весільного агентства «Любовь-морковь». З весни 2014 року і до цього часу їздить волонтером в зону АТО (позивний «ЛенкО»). Нагороджена відзнакою Міноборни України – медаллю «За сприяння Збройним Силам України», медаллю 23 окремого батальйону «Хортиця» та іншими численними відзнаками.