Запоріжець Олег Сорока до революційних подій в Україні вів цілком мирне життя і разом з дружиною на власній фермі розводив перепелів. А ще займався будівництвом – каміни, барбекю були його рук справою. Та коли відлуння революції докотилося до нашого міста, вони вже приймали активну участь у запорізькому Майдані, самообороні, а потім, з третьою хвилею мобілізації, чоловік потрапив на фронт
Роль запорізьких тітушок відвели уголовникам?
Олег був свідком кровавих подій, що сталися тоді на площі Фестивальній і розповів, що в той вечір спершу там все було доволі мирно. Майданівці стояли біля облради, палили вогнище, пили чай і навіть розчищали там сніг. У цей час місцеві телеканали проводили зйомки, а потім, коли ЗМІ роз’їхалися, то з приміщення облради вискочили десятки тітушок, які добре себе там до цього почували в теплі, а майданівців туди навіть не пускали.
– Вискочили хто з чим – хто з битою, хто просто з кулаками і накинулися на людей, що були на майдані. В той час там і міліцейські ЗАКи стояли й «згрібали» всіх, хто залишився на площі. Це була так звана зачистка. Не дивлячись на те, що там були і студенти, майже діти, – згадує Олег.
А вже після того, як Майдан переміг і міліція втратила свої повноваження, в Запоріжжі сформувалися загони самооборони. В одну із сотень вступив і Олег Сорока. Їм доводилося цілими днями чергувати, особливо коли були провокації щодо вивішення російського триколора на Запорізькій облраді. До речі, стяг намагалися повісити вже після того, як чотири донецькі автобуси з тітушками після невдалої спроби захвату облради повернулися в свою вотчину.
– Проте тут ще залишалась конкретна уголовщина з колорадськими стрічками на одязі, яка була завезена до нашого міста із тюрем, чиї бригади формувалися прямо на зоні. Цю інформацію я почув з вуст військових, що працювали конвоїрами на зонах та інших джерел. Вони тоді отримували негласні накази формувати такі групи, – говорить майданівець. №2
Від волонтера до військового
Коли в країні розпочалися бойові дії, вони з дружиною стали волонтерами та допомогали 72 бригаді, яка спершу базувалася в Більмаку, а потім за Волновахою. Волонтери інколи збиралися цілою командою, бо було дуже багато людей, які теж хотіли допомогати бійцям. Везли, хто що міг: хто закуповував панчохи, хто батарейки, а хтось ділився консервацією власною та сердобольних бабусь. Загалом, багато чого доставляло на передову подружжя Сорок власним транспортом, а ще задіювали мікроавтобус друзів і їздили туди разом. Останній раз Олег їздив волонтером у Амвросієвку, куди вони відвезли хлопцям каски та бронежилети.
– Це місто, як своєрідний мішок, де стояли наші бійці, щоб сюди не заходили російські війська на допомогу сепаратистам. «Крок вправо» – і ти вже ловиш російський мобільний зв’язок, бо це всього 5 км від їхнього кордону. Там стояла не одна наша військова бригада, а їх потім всіх накрили щільним артвогнем з боку Росії. Було дуже багато загиблих та поранених, і хлопці відчували себе психологічно подавленими. Серед них я бачив значну частину 19-річних юнаків. Запитую: «Що ви тут робите?» А вони: «Ми повинні вже бути демобілізовані, але нас ніким замінити». Це і стало для мене першим сигналом, щоб іти туди самому, – згадує Олег.
Повернувшись до Запоріжжя, він заповнив анкету батальйону «Донбасс», куди якраз набирали бійців, і став чекати. Але там чомусь зволікали з відповіддю. Натомість з військомату Сороці прийшла повістка. У 79 бригаді формувався новий добровольчий батальйон «Фенікс», куди він і потрапив. Це була гаубічна батарея Д-30.
– А до цього, на строковій службі, ви ким були?
– Снайпером.
– Такий цінний кадр! Як же вони вас прогавили?
– Сам дивуюсь, але ні у військоматі, ні в самій частині мене про це ніхто навіть не запитав. Тож робив те, що наказували. Мене поставили в гаубічний бойовий розрахунок підносити снаряди та заряди. Один такий у сумі важить до 58 кг. Проте невдовзі мені дісталася служба водія. Машину завантажували боєприпасами, і так я їх 8 місяців і возив на передову. А потім мене направили інструктором на полігон, де я інспектував водіїв-новобранців на ЗІЛ-131.
Суспільству вистачило правди, щоб об’єднатись
До речі, у 79 бригаду тоді привезли ЗІЛи, які за документами вже були порізані на металобрухт. Коли хлопці запитали в прапорщиків, нащо їх видавали, навіщо їм такий хлам, ті відповіли: «Так вас же все рівно розстріляють!» Тоді дійсно було дуже багато обстрілів та спаленої техніки. Коли наші хлопці їхали на війну, то чи не кожен був переконаний, що їде помирати. А потім у бійців почалися інші настрої: «Зачекайте! Чому ми їдемо вмирати? А хто ж за нас захистить державу?»
– Хочу сказати, що в нашому підрозділі були люди, які спершу «косили» від армії, та коли туди все одно потрапили, то навіть платили кошти, щоб їх допустили, бо «білий квиток» не давав права знаходитись у військах. Ми ж ніколи не бачили війну у вічі і не знали, що це таке. Але було відомо, що дуже багато постраждалих від неї. Тим паче тут, у Запоріжжі, через яке багато везли 200-их, а місцеві морги були вже повністю заповнені. Щоб об’єднатись, суспільству вистачило цієї правди, яку не показують і не афішують, – говорить ветеран АТО.
– А чи не було у новобранців такого настрою, мовляв, росіяни «братья», зараз помиримось та й назад?
– Ні. Всі розуміли, що потрібно готуватися до гіршого. Ми без зайвих нагадувань навчалися вправлятися з гарматами й швидко стали професійними бійцями. І це було тільки завдяки патріотизму та поклику душі – вони нас дуже стимулювали. Я зустрів на війні дуже високоінтелектуальних людей, які до цього жили мирним життям: бізнесмени, професори, творчі особистості, і всі вони повертатись у колишній «совок» уже не хотіли. Тож і йшли захищати свою Україну, Батьківщину, дітей… №3
– Ви пройшли війну від російського кордону і до теперішнього з так званою ДНР. А за переконнаням місцевого населення, де він повинен пройти?
– Цей кордон пролягає в розумі людей або його відсутності. Ми стояли в невеличкому селі, де було всього 5 вулиць і дуже багато людей звідти виїхало. Так от, серед них лише 2-3 сім’ї в напрямку Росії, всі інші – до нас, в Україну. Там залишились переважно багатодітні сім’ї. Коли ми запитували, чому не їдуть, то вони відповідали, що тоді все їхнє майно розграбують тамошні мародери. А в людей по декілька корів, вони трудяги, із задоволенням працюють. І бачимо іншу картину в цьому ж селі, де за своїм менталітетом зовсім інші мешканці. Так, ідуть російські бабушки: «Петровна, у меня бутылка, пошли…» Їм все це, що відбувається, «до лампочки» – з ранку до вечера сидять, п’ють, розмовляють… А ті, в кого в серці Україна, дуже трудолюбиві люди і завжди чимось допоможуть. Приміром, місцеві дівчата помітили, що ми окрім каші нічого собі не готуємо. Тож вони одразу почали для нас готувати пиріжки, вареники, чебуреки, а ми їм за це платили гроші. Так і взаємодіяли. В свою чергу бійці домовились, щоб місцевим привозили гуманітарку. Бо майже всі, як і я, раніше були волонтерами, тому нам не важко було замовити за телефоном, щоб щось привезти дорослим та дітям. Знаєте, ми й до цього часу не забули те село й возимо їхніх дітей на оздоровлення до Миколаєва.
Пісні, народжені в АТО
– Чим почали займатись після демобілізації в 2015 році?
– Продовжив волонтерство. Все ще їздимо до Авдіївки. От і в минулому, і в цьому році були. Звичайно, війська вже набагато більше забезпечені, але все ж таки якихось дрібничок їм не вистачає. Та й у тій же Авдіївці доводиться допомагати ще й мирним жителям. Так, в минулому році, якщо пам’ятаєте, у них була техногенна катастрофа, коли не стало тепла, газу та світла. Тож возили туди пункти обігріву.
– Після війни знову повернулись до перепелиних яєць чи світогляд змінився?
– Ферму мені довелося закрити, оскільки все змінилося, і бізнес цей луснув. Людям уже не до перепелиних яєць та м’яса. Та й перепелам потрібно щось їсти. А це особливий збалансований корм із сумішей, який ми і власноруч готували, і купували.
– А налоговий прес був краще до чи під час війни?
– Раніше краще було, а зараз це дійсно можна назвати пресом. Але це вже такий прес, що не кожен його й витримає. Саме ця налогова політика й змусила нас звернути бізнес. Ми продовжуємо тримати ферму, але це вже як присадибне господарство для своїх потреб. Повернувся я й до виготовлення камінів. №4
– А що вас спонукало організувати в Запоріжжі АТО-фест «Пісні, народжені в АТО»?
– Коли знаходишся на війні, то в творчої людини щось твориться на душі. До речі, вірші до пісень, які я виконую, писала моя знайома із Дніпра, а я клав їх на музику. Ще в 2016 році в Дніпрі розпочали готувати перший АТО-фест. Вони шукали людей, що пишуть на тему війни і в ЮТУБі почули мою пісню. Тож спершу я виступив там. Цей фестиваль тепер третій рік поспіль уже там проходить, і в його рамках ми провели такі фести в Кропивницькому, Знам’янці, Житомирі, Калуші, Чернівцях… А в Запоріжжі він вперше відбувся 24 березня цього року. Запросили ми до участі лауреатів, які показали себе в попередніх фестивалях. У нас взагалі зараз іде тісне спілкування в цьому напрямку – хтось із лауреатів їздить з виступами у військові частнини, хтось на передову, інші організовують фестивалі в своїх містах. Тож я й звернувся за допомогою до свого однополчанина, депутата Запорізької міськради В’ячеслава Зайцева. І Всеукраїнський фестиваль пройшов в Областному театрі ляльок. Виконавці були майже з усієї України: група «Мрії Марії» із Лозової, хлопці та дівчата із Калуша, Миколаєва, Києва, Вінниці, Умані, Мелітополя, Рівного. Кожен з них, у своєму творчому форматі, розповідає людям на місцях про цю визвольну війну.